Стівен Кінг - Воно

вітру. Він знову дихав з присвистом. Коли підхопив свої речі, йому здалося, ніби вони важать по сто фунтів. Він відчував на собі її пухкі рожеві долоні, як вони торкаються, обмацують, смикають з розпачливим бажанням, але без справжньої сили, намагаючись спокусити ніжними сльозами турботливості, намагаючись відтягнути його назад.

«Мені не вдасться цього зробити!» — подумав він безпорадно. Астма розгулялася ще гірше, гіршого нападу в нього не траплялося з дитинства. Едді потягнувся до дверної ручки, але йому здалося, ніби та від нього віддаляється, віддаляється в чорноту відкритого космосу.

— Якщо ти залишишся, я спечу тобі кавовий торт зі сметанним кремом, — лепетала вона. — Ми підсмажимо попкорн… Я приготую твою улюблену вечерю з індиком… Якщо хочеш, я приготую індика на завтра, на сніданок… Я зараз же почну… й підливку з тельбушків… Едді, прошу, мені страшно, ти мене так жахливо лякаєш!

Вона вхопилася за його комір і смикнула чоловіка назад, як ото кремезний коп хапає якогось підозрілого парубка, котрий намагається втекти. Останнім, згасаючим зусиллям Едді продовжував іти… і коли уже опинився абсолютно наприкінці своїх сил і здатності до спротиву, він відчув, що її хватка розтала.

Вона видала один фінальний скрик.

Його пальці зімкнулись на дверній ручці — якою благословенно прохолодною та була! Він потягнув, відкриваючи, двері й побачив надворі таксі «Чекер»,[144] посланця зі світу здорового глузду. Вечір був ясним. Яскраво сяяли зірки.

Він обернувся до Майри, у ньому сипіло й свистіло:

— Тобі треба зрозуміти, що це не те, що я сам бажаю робити, — сказав він. — Якби я мав вибір — взагалі будь-який вибір — я не поїхав би. Прошу, зрозумій це, Марті. Я їду, але я повернуся.

Ох, але ж це звучало як брехня.

— Коли? На скільки?

— На тиждень. Чи, може, днів на десять. Точно що не довше за це..

— На тиждень! — скрикнула вона, хапаючись за груди, наче примадонна в якійсь поганенькій опері. — На тиждень! На десять днів! Прошу, Едді! Проооооо…

— Припини, Марті. Гаразд? Просто припини.

На диво, вона послухалася: припинила і стояла, дивлячись на Едді своїми мокрими, набряклими очима, не сердита на нього, тільки в страху за нього і, так уже випадало, за себе. І, ймовірно, уперше за всі ці роки, впродовж яких він її знав, Едді відчув, що може кохати її беззастережно. Було то почасти відчуттям від’їзду? Він припускав, що так. Ні… можна те «припускав» змити геть. Він знав, що так і є. Він уже почувався чимсь, що живе по інший бік телескопа.

Але, мабуть, з цим усе гаразд. Що саме він мав на увазі? Те, що він нарешті вирішив, що кохати її — це нормально? Це нормально навіть попри те, що вона зовні схожа на його матір, коли його матір була молодшою, і навіть попри те, що вона їсть у ліжку «Бравні»[145], коли дивиться «Хардкасл і МакКормік» або «Соколину гряду»[146], і крихти завжди сиплються на його частину постелі, і навіть попри те, що вона не вельми й розумна, і навіть попри те, що вона спокійно мириться з тим, що він тримає свої ліки в аптечній шафці тому, що власні вона зберігає в холодильнику.

Чи може…

Чи може бути так…

Різні інші варіанти він так або інакше, у тому чи іншому настрої, уже був обмірковував упродовж своїх химерно переплетених життів у ролі сина, і коханця, і чоловіка; тепер же, на межі свого від’їзду з дому — і як це йому вчувалося, абсолютно востаннє, — Едді зринув у голові новий варіант, і бентежне зачудування обмахнуло його, ніби крило якогось великого птаха.

Чи може бути так, що Майра налякана навіть більше за нього самого?

Чи може бути так, як це бувало з його матір’ю?

З підсвідомості, наче загрозливо іскристий феєрверк, угору вистрелив інший спогад про Деррі. Тоді там була крамниця взуття в середмісті, на Централ-стрит. «Човник-Чобіток». Одного дня мати взяла його з собою туди — Едді подумав, що йому тоді не могло бути більше п’яти-шести років, — і наказала сидіти тихо й поводитися пристойно, поки вона вибере пару білих туфель для якогось весілля. Ну, отже, він і сидів тихо й поводився пристойно, поки його мати балакала з містером Ґарденером, одним з тамтешніх продавців, але ж йому було лише п’ять (чи, може, шість) років, тож, коли мати відхилила вже третю пару білих туфель, які їй показав містер Ґарденер, знуджений Едді пішов у дальній кут роздивитися на дещо ним там примічене. Спершу він було думав, що то просто великий ящик, поставлений сторчма. Підійшовши ближче, він вирішив, що це якогось роду письмовий стіл. І до того ж найбільш чудернацький письмовий стіл з усіх, які Едді бодай колись бачив. Такий вузесенький! Зроблений з блискучого полірованого дерева, з купою вихилястих викарбуваних ліній і різних різьблених штучок. А ще там були невисокі сходи з трьох східців, які вели просто на нього, а Едді ніколи не бачив стола зі східцями. Підійшовши впритул, він побачив прямо біля підніжжя цього «столу» якесь заглиблення, з одного боку кнопку, а поверх неї — фантастично! — щось точнісінько наче Космоскоп Капітана Відео[147].

Едді обійшов стіл і там побачив табличку. Мабуть, йому було тоді таки не менше шести років, бо напис на ній він зміг прочитати, стиха шепотом промовляючи кожне слово.

ЧИ ПРАВИЛЬНО НА ВАС СИДИТЬ ВАШЕ ВЗУТТЯ?

ПЕРЕВІРТЕ Й ПОБАЧИТЕ!

Повернувшись назад, він зійшов угору по трьох сходинках на невеличку платформу, і там встромив ступню в заглиблення при підніжжі цього взуттєвимірювача. Чи правильно сидять на ньому туфлі? Едді цього не знав, але дико бажав перевірити й побачити. Приклеївшись обличчям до гумової захисної маски, він натиснув кнопку. Йому затопило очі зеленим світлом. Едді ахнув. Він побачив ступню, що висіла всередині наповненого зеленим димом черевика. Він заворушив пальцями ноги, і пальці тієї ступні, яку він бачив, теж зразу ж заворушились — то були його пальці, авжеж, як він і очікував. А потім він збагнув, що бачить не тільки пальці; він бачить ще й свої кості також! Кості у власній ступні! Завівши великий палець ноги на другий, він схрестив їх (наче крадькома відхрещуючись від наслідків промовленої ним брехні) і моторошні кістки в цьому стопоскопі[148] утворили X, тільки не біле, а примарно-зелене. Він побачив…

І тут заверещала його мати, пронизливий звук прохромив тишу взуттєвої крамниці, наче втеклий ніж косарки, наче пожежна сирена, наче