Джордж Орвелл - 1984

Несподівано він знову подумав про Катаріну. Якби Катаріна не була надто дурною, щоб зауважити у його поглядах неблагонадійність, вона, поза всяким сумнівом, донесла б на нього у Поліцію Думок. Але насправді спогади про неї йому навіяла саме задушлива полуднева спека, від якої у нього на лобі виступив піт. Йому захотілося розповісти Джулії про те, що трапилося, або радше, не змогло трапитися такого самого гарячого літнього полудня, одинадцять років тому.

Уже минуло три або чотири місяці, відколи вони одружилися. Під час колективної екскурсії десь у Кенті вони відстали від гурту. Затрималися лише на кілька хвилини, але потім пішли не в тому напрямку і незабаром опинилися на краю кар’єру, де видобували крейду. Перед ними виникла прямовисна стіна з великими каменюками на дні. Поблизу не було нікого, хто міг би підказати їм дорогу. Як тільки Катаріна зрозуміла, що вони заблукали, то дуже стривожилася. Для неї було величезною помилкою навіть на кілька хвилин відділитися від галасливої юрби екскурсантів. Вона хотіла повернутися назад і звідти знову розпочати пошуки. Але цієї миті Вінстон помітив кілька кущиків верболозу, що росли у тріщинах скелі. Один кущ мав гілки двох різних кольорів — яскраво-червонястого і цеглянистого, що росли з одного кореня. Він ніколи раніше не бачив нічого подібного і покликав Катаріну, щоб вона підійшла й поглянула на його знахідку.

— Подивися, Катаріно! Подивися на ці квіти! На отой кущик унизу. Ти бачиш, що гілочки двох різних кольорів?

Вона вже була рушила назад, але швидко повернулася й підійшла до нього. Вона навіть перехилилася через край скелі, щоб подивитися, куди він показує. Він стояв трохи позаду й обіймав її за стан, щоб притримати її. Раптом йому несподівано спало на думку, що вони тут самі. Ніде не було жодної людини, не шелестів жоден листок, поблизу не пурхало жодної пташки. Було малоймовірно, що у такому місці десь схований мікрофон, та й навіть якби він тут був, то фіксував би лише звуки. Стояв спекотний полудень, коли страшенно хочеться спати. Згори припікало сонце, його обличчям струменів піт. І йому спало на думку...

— Чому ти її не штовхнув? — запитала Джулія. — Я б штовхнула.

— Так, люба, ти б її штовхнула. Я також штовхнув би, якби я був тоді таким як зараз. Мабуть, штовхнув би — я не зовсім певен.

— Тобі шкода, що ти її тоді не штовхнув?

— Так, загалом шкода.

Вони сиділи поруч на запилюженій підлозі. Він притягнув її ближче до себе. Її голова лежала у нього на плечі, і приємний запах її волосся перемагав сморід голуб’ячого посліду. Він подумав, що вона дуже молода, вона ще сподівається щось отримати від життя, не розуміючи, що коли ти штовхнеш когось, хто тобі заважає, з урвища, то це насправді нічого не змінить.

— Насправді це нічого не змінило б, — сказав він.

— Тоді чому шкодуєш, що не штовхнув?

— Бо я надаю перевагу позитивному результатові над негативним. У цій грі, в яку ми граємо, ми не можемо перемогти. Якийсь варіант поразки є оптимальнішим, оце і все.

Він відчув, як, не погоджуючись, вона стенула плечима. Коли він казав щось подібне, Джулія ніколи з ним не погоджувалася. Вона не хотіла визнавати неминучим той факт, що індивідуальне неминуче зазнає поразки. Певним чином вона розуміла, що приречена, що рано чи пізно Поліція Думок її упіймає і знищить, але водночас вона вірила, що якимось чином можна побудувати таємний світ, у якому можна буде жити як заманеться. Потрібні лише талан, хитрощі й сміливість. Вона не розуміла, що не існує ніякого талану, що лише у далекому майбутньому можна сподіватися на перемогу, і то це буде дуже нескоро, вже після смерті, не розуміла, що з тієї самої миті, після оголошення війни Партії, найкраще вважати себе вже мертвою.

— Ми мерці[20], — мовив він.

— Ми ще не мертві, — прозаїчно відповіла йому Джулія.

— Фізично ні. Ще півроку, рік — можливо, п’ять років. Я боюся смерті. Ти молода, тож ти маєш боятися її ще більше, ніж я. Звичайно, ми докладемо всіх зусиль, щоб якнайдовше її відстрочити. Але майже немає різниці. Поки людина залишається людиною, життя і смерть — те саме.

— Чорт! З ким би ти хотів спати — зі мною чи зі скелетом? Ти не радієш тому, що живий? Ти не відчуваєш, що ось моя рука, ось моя нога, я реальна, я пружна, я жива! Тобі це не подобається?

Вона обернулася й притиснулася до нього грудьми. Крізь одяг він міг відчути її перса, стиглі, але пружні. Її тіло, здавалося, вливало в нього частину своєї молодості і сили.

— Так, мені це подобається, — сказав він.

— Тоді припини говорити про смерть. А зараз послухай, любий, ми повинні домовитися про наступну зустріч. Ми можемо піти на своє місце в лісі. Нас давно там не було. Але цього разу тобі доведеться діставатися туди іншим шляхом. Я вже все для тебе спланувала. Ти сядеш на потяг — але дивися, я все тобі намалюю.

І в своїй діловитій манері вона обвела кружком невеличку запилюжену ділянку на підлозі й прутиком із голуб’ячого гнізда стала малювати на ній мапу.

Розділ 4

Вінстон оглянув убогу кімнатку над крамницею містера Чаррінгтона. Біля вікна стояло величезне застелене подертими ковдрами ліжко з непокритим підшлівком. На полиці над каміном цокав старомодний годинник з дванадцятигодинним циферблатом. У кутку на розсувному столі в напівтемряві м’яким світлом мерехтіло скляне прес-пап’є, яке він придбав тут під час свого останнього візиту.

На камінній решітці стояли пошарпана жерстяна гасівка, каструля, блюдце та дві чашки, видані містером Чаррінгтоном. Вінстон запалив гасівку і поставив на вогонь каструлю з водою. Він приніс із собою пакет з кавою «Перемога» і кілька пігулок сахарину. Стрілки годинника показували двадцять по сьомій: отже, була дев’ятнадцята двадцять. Джулія мала прийти о дев’ятнадцятій тридцять.

Божевілля, божевілля, казало йому серце: свідоме, добровільне, самовбивче божевілля! З усіх злочинів, на які міг наважитися член Партії, цей було найважче приховати. Власне, спочатку ця ідея з’явилася в нього у вигляді видіння скляного прес-пап’є, віддзеркаленого поверхнею розсувного стола. Як він і передбачив, містер Чаррінгтон не став заперечувати, щоби здати в оренду кімнату. Вочевидь, він був не проти заробити ці кілька доларів. Він також не здивувався і анітрохи не образився, коли Вінстон повідомив, що кімната погрібна йому