Джордж Орвелл - 1984

для зустрічей із жінкою. Натомість він поглянув кудись убік і заговорив про щось незначне з таким делікатним виглядом, ніби хотів створити враження, що він може бути майже невидимим. Можливість усамітнитися, сказав він, має величезне значення. Кожен хоче мати місце, де він іноді може почуватися самотнім. І коли у когось є таке місце, то звичайна ввічливість вимагає, аби хтось інший, кому про це відомо, тримав це знання при собі. Вдаючи, що його вже тут ніби й немає, він навіть додав, що у будинку є два виходи, і один з них веде на заднє подвір’я, звідкіля можна потрапити у провулок.

Під вікном хтось співав[21]. Вінстон визирнув назовні, упевнений, що його приховує муслінова штора. Червневе сонце було ще високо в небі, і внизу на залитому сонячним світлом подвір’ї, між пральними ночвами і мотузкою для білизни метушилася велетенська жінка, масивна, як норманська колона, із сильними руками бордового відтінку і підв’язаному на талії мішкуватому фартусі. Вона розвішувала квадратні клапті білої тканини, в яких Вінстон упізнав дитячі пелюшки. Коли вона виймала з рота прищіпки, то співала могутнім контральто:

Минули безнадійні мрії,

Як дні короткі навесні.

Але вони все ще живії

У серці зраненім моїм.

Ця мелодія вже кілька тижнів звучала в Лондоні. Одна з незліченних пісень, що виробляв відповідний відділ Музичного Департаменту для розваги пролів. Слова пісень створювалися без участі людей на інструменті, що називався версифікатор. Але жінка співала так мелодійно, що перетворила цю дрімучу нісенітницю на щось майже приємне. Він чув спів жінки, звуки її човгання бруківкою, крики дітей на вулиці і слабкий гуркіт вуличного руху десь удалині, а проте, завдяки відсутності телеекрана, кімната здавалася напрочуд тихою.

Божевілля, божевілля, божевілля! — подумав він знову. Навряд, щоб протягом кількох тижнів вони могли сюди приходити і не попастися. Але надто великою виявилася для них обох спокуса мати свій власний сховок у будинку, який, до того ж, зовсім поруч. Після їхніх походів до церковної дзвіниці деякий час взагалі не виходило влаштувати жодного побачення. Напередодні Тижня Ненависті радикально збільшили кількість робочих годин. До нього залишався ще місяць, але всім накинули понаднормову роботу для грандіозних і комплексних приготувань. Нарешті обоє в один і той самий день зуміли викроїти кілька вільних годин. Вони домовилися знову побачитися на галявині у лісі. Напередодні увечері вони ненадовго зустрілися на вулиці. Коли у натовпі вони наближалися одне до одного, Вінстон, як завжди, майже не дивився на Джулію, але ось він кинув у її бік короткий погляд, і вона здалася йому блідішою, ніж зазвичай.

— Нічого не вийде, — прошепотіла вона, коли можна було заговорити, не наражаючись на ризик. — Я маю на увазі завтра.

— Що?

— Завтра пополудні. Я не зможу прийти.

— Чому?

— Класична історія. Цього року раніше почалася підготовка.

На якусь мить він страшенно розгнівався. За місяць, протягом якого він її знав, його ставлення до неї змінювалося. Спочатку він мало що відчував до неї. Їхнє перше побачення було лише виявом волі. Але після другого разу все змінилося. Запах її волосся, смак її вуст, відчуття її шкіри, здавалося, проникли всередину нього, заповнили собою повітря, яким він дихав. Вона стала для нього фізичною потребою, чимось таким, чого він не лише жадав, а й відчував, що має на це право. Коли вона сказала, що не зможе прийти, йому здалося, що вона його обманює. Але саме цієї миті натовп їх стиснув, і їхні руки випадково зустрілися. Вона швидко стиснула кінчики його пальців, ніби замість просто жадання намагаючись пробудити у ньому тонші почуття. Йому спало на думку, що коли хтось живе із жінкою, то таке розчарування має бути чимось нормальним і повторюваним, і його раптом охопила глибока ніжність до неї, якої він ще не відчував досі. Йому захотілося, щоб вони були подружжям, яке вже прожило разом десять років. Йому захотілося, щоб вони, як тепер, ходили вулицями, але відкрито і без страху, розмовляли про дрібниці й купували всілякі речі для дому. Але найбільше йому хотілося, щоб вони мали якесь місце, де могли б побути наодинці, не відчуваючи себе зобов’язаними кохатися при кожній зустрічі. Але ідея винайняти кімнату у містера Чаррінґтона сяйнула йому не тоді, а десь наступного дня. Коли він поділився нею із Джулією, та раптом з несподіваною готовністю погодилася. Обоє знали, що це божевілля. Ніби вони свідомо зробили крок до своїх могил. Сидячи на краю ліжка, він знову подумав про підземелля Міністерства Любові. Дивно, як цей передбачуваний жах то просочувався у свідомість, то знову відступав. Передуючи смерті, він чатує на нього десь у майбутньому, з такою певністю, як 99 відсотків передують 100 відсоткам. Його не можна уникнути, але є можливість відстрочити якнайдовше. Проте натомість він знову й знову свідомо скорочував проміжок часу, який відділяє його від жаху.

Цієї миті на сходах пролунали швидкі кроки. До кімнати забігла Джулія. Вона тримала в руках сумку для інструментів із грубого коричневого полотна, ту саму, яку він не раз бачив у неї в Міністерстві. Він підійшов до неї, намагаючись обійняти, але вона швидко випручалася, мабуть через те, що й досі тримала сумку в руці.

— Зажди, — сказала вона. — Подивися, що в мене є! Ти притарабанив трохи цієї смердючої кави «Перемога»? Я гак і думала, що ти її принесеш. Можеш забрати її назад, бо нам вона вже не потрібна. Дивись сюди!

Вона опустилася навколішки, відкрила сумку й дістала звідти кілька гайкових ключів та викрутку, що лежали зверху. Нижче були складені кілька акуратних паперових пакетів. У першому пакеті, який вона передала Вінстонові, було щось, дивно знайоме на дотик. У пакеті була якась важка, схожа на пісок речовина, яка вминалася від дотику.

— Це, часом, не цукор? — запитав він.

— Справжній цукор. Не сахарин, а саме цукор. А ось кілька буханок хліба — справжнього білого хліба, а не нашої бридоти — і баночка джему. А ось молоко. Але ти поглянь! Ось цю штуку я мусила загорнути у тканину, бо...

Але вона могла й не казати йому, навіщо вона її загорнула. Її пахощі вже заповнили собою кімнату, густі гарячі пахощі, що здавалися еманацією з його раннього дитинства, але іноді він навіть зараз відчував їх — звернувши у провулок, перед тим як там гримнули двері, або незбагненно уловлював їх на людній вулиці, коли ті пахощі, ледь полоскотавши