Павло Петрович Коробчук - Священна книга гоповідань

знання, яких вони набули за свій вік, усі території, які вони освоїли, більшість знайомств, майже всі їхні навички так чи інакше були пов’язані з кримінальною діяльністю. Кожна суттєва історія, яка траплялася з братами, була зав’язана на чомусь нелегальному.

І от зараз вони сидять в очікуванні чергової крадіжки, гріються біля полум’я, курять вручені Мироном цигарки.

– Шо там? – спитав раптом І-два у брата. Він сказав це так, ніби цього питання і не було, воно пропало десь у порожнечі. В тусовці братів Іванів ніколи не обговорювалися особисті хвилювання. Зазвичай такі розмови обмежувалися фразою «нармос» або повільним кивком голови, що теж значило «нармос».

– В смислі? – відповів брат, так ніби хотів завуалювати свою відстороненість.

– Ну чьо ти такий запарений весь день? – уточнив І-два. – Я ж викупаю, шо ти на морозі.

– Не парся, – включив нейтралку І-раз.

Діалог не виходив. Вогонь тріскотів, ніби брав кожну окрему гілку своїми вогневими долонями і ламав її.

– Ти сьодні ні словом, ні пуком, – знову почав І-два. – Нє, я спіцом випасав, як ти сьодні весь день на ужимках. Я вкурюю, шо у нас у кожного свій житухан, але ж нам за діло перетерти, шоб всьо окі-шпокі, нє?

– Шо терти?

– Опачя! А тебе не парить, шо машиніст може завтикати і пізно викупити, шо на дорозі моцик? А шо, якшо він його переїде, і ми попадаємо під Мирона?

– Башлянемо йому з нашої долі, – тупо віджартовувався І-раз. Вони розуміли, що якщо діло накривається, то ніякої ні в кого долі не буде. Ні свого шляху широкого.

– А те, шо ми зараз палимося через цей вогонь, ти не очкуєш? А тобі не страхово, шо зараз може з ліса витулити лісник і як зайців нас?

– Та який лісник, раді гоголя! В тебе там ззаду нічьо не рипить?

– Сиш, не рипить! У мене риплять тікі ноги на снігу, – огризнувся І-два. – А ми рішили, як нам закрити замок? Ми ж його маєм виламати, чи яким макаром? А ти чешеш не паритися, ага.

– Тут да, – погодився І-раз щодо замка, – Тут щя прикинем. Але ти сам на себе втикни – чьо ти такий на напрягах? Всьо ж по маслу поки.

– Масло в тебе під черепом, я так поняв. Я ж алєгом кричу, шоб все вишло нармуль. А ти ходиш задрочений, як кібернетик. Шо там, Валєра, у тебе за трабли?

– Та забий.

Замовкли. Довго сиділи, думали про своє. І-два обмусолював головою, як поводитися в тому чи іншому непередбачуваному випадку, який може трапитися в їхній справі. І-раз із кожною хвилиною все більше переконувався, що він знаходиться не в тому місці, де має зараз знаходитися, не в тому часі, не з тими переконаннями, не в тому середовищі. І вся ця неправильність – тільки у нього в голові. І як вирватися з неї? І чого він досягнув? Нічого. Порожньо.

У мотоцикла є висока трава.

У вогня – тепло.

Лісник має свій ліс, своє дуло і зайців.

Поїзди тримаються на коліях.

Спокій тримається на чистих людях.

Запах телятини має запах гладіолусів.

Мирон має своїх м’ясників.

Футболісти виживають, бо в них кулаки.

Баби люблять своїх корів.

Коні мають свій вогонь.

У вогня є свої коні.

сон

Ближче до ранку І-раз прокинувся від поганого сну. Йому наснилося, що навколо його шиї обмотався удав і тисне його. Удав був чорний і лискучий, а погляд у нього був людський, ніби очі негра, який щойно вирвався з полону, з рабства, і для якого І-раз – остання перешкода до повної свободи. І цьому удаву лишилося вбити Івана, щоб остаточно втекти, цьому удаву необхідне вбивство в обмін на свою волю. Гопник задихався вві сні і намацував руками щось, чим можна було відбитися від мускулистого тулуба удава.

І-раз прокинувся і не відразу зрозумів, де він є. Глибокий яр, висока трава, вогнище, це все було зовсім інше від звичних для Івана бетону та асфальту, в яких тривало все його життя, формувався характер і налагоджувалися кримінальні зв’язки.

На обличчя Івана впали краплини, починався тихий нічний дощ. Трава зашелестіла, ніби по ній водив рукою хтось великий, хтось розміром з дощ.

Гопник лежав із розплющеними очима і кліпав на полум’я. Він дихав глибоко і спокійно. Звук, який виходив з його легень, нагадував звук фломастера, який прямими і впевненими лініями рухається аркушем паперу – перекреслює своє непевне минуле.

Він не ворушився, тільки відчував, як краплини на мить прогинають ділянки його шкіри, ніби хочуть заглибитися далі, під шкіру, в обличчя, передати себе Іванові, але розтікаються під комір, на шкіру під волоссям, на пальці рук.

У певний момент І-раз відчув, що у нього є дощ, а в дощу є Іван.

А братові хай лишиться вогонь.

Він обережно підвівся, щоб не бути голоснішим за дощ, щоб не розбудити брата, ступив у темряву і пішов вище, туди, де ліс.

В темряві дощ не зник, дощ був повсюди, він доводив, що володіє цим простором. Іван змирився з дощем, все змивалося, так, як і має бути, все зникне в землі, зволожить її, поживить коріння трави, дерев та інших рослин.

Іван тільки так мав зараз діяти – забутися в лісі, загубити самого себе, втратити себе, щоб разом із собою втратилися його важкі, ніби краплі дощу, спогади, його темна сторона, його злість, дикість, невихованість, агресія і зневага.

Брати завжди діяли так, як їм показувала своїми квартальними пальцями вулиця. Вони завжди страждали і переживали за своє життя лише тоді, коли в них закінчувалися цигарки, вони завжди відчували життя на повну, коли отримували по морді або коли били морди у відповідь.

Вони живуть так, ніби постійно народжуються – в боротьбі, в напрузі, зціпивши зуби, з маминою пуповиною, з маминим корінням. І ніяк не можуть народитися. Ніби заспиртований ембріон людини, який, здавалося, ось-ось може розростися, але в жодну наступну мить у нього не виходить цього зробити.

І-раз пришвидшив ходу, йому здалося, що він у цей момент може перегнати самого себе, втекти і сховатися від свого тіла, від того тіла, яке стріляло в невинних псів після чемпіонських боїв, від тих думок, які не раз хотіли намахати на квартиру чи бабло старих бабусь, побити сопливих школярів, віджати магнітолу з салону автомобіля, роздовбати морди іншим гопникам або мітингувальникам на майданах. Він хотів втекти від своєї гарячої крові, розхлюпати її всю під час бігу, від