Павло Петрович Коробчук - Священна книга гоповідань

раптово спалахнув. Кінчик килима перед каміном миттєво зайнявся вогнем.

Івани струсили з себе понтовий глюк чорних смокінгів, кинулися до каміна. Невеличке полум’я щосекунди збільшувалося, пришвидшено розповзалося підлогою, ніби кілька спраглих у пустелі в момент, коли побачили оазу.

І-три обережно підхопив І-два і відтягнув його від каміна, поклав його руку собі через плече і повів з кімнати у двір, на свіже повітря. Поклав його на сходах на вулиці й пошкандибав своєю пенсійною швидкістю у ванну кімнату, до аптечки за ліками.

В той час І-раз намагався загасити вогонь. Він стягнув з дивана простирадло і побіг у кухню намочити його. Повернувся й помітив, що полум’я було вже його зросту, вільно ходило кімнатою і качало свої права. Він кинув на частину вогню простирадло, іншу частину намагався затоптати ногами, але це йому майже не вдавалося зробити – вогонь сильно пік і не давав підступитися. Так ніби висока температура вміє штовхатися.

В той час І-три повернувся з ліками на сходи будинку, дав їх І-два і заходився заспокоювати брата, масувати йому скроні, втихомирювати.

І-раз в цей час боровся з полум’ям у будинку. Він побіг на кухню і налив у відро води. Але поки у відро ллється вода, полум’я робить свою справу. Іван виливав воду у полум’я. Цю процедуру Іван повторив кілька разів, і коли вчергове вбіг з відром у кімнату, то вже не міг дихати – чадний газ стиснув йому горло, так, як сам І-раз колись безліч разів стискав горло своїм ворогам.

Іван вилив воду в вогонь. Полум’я настільки розповзлося, що проковтнуло цю рідину і не вдавилося, а навпаки, ніби розізлилося і зі ще більшою агресією посунуло пожирати всю кімнату, стіни, гардини, килимок, диван, картини, шафу. Навіть Іванова борода на мить зайнялася, але він рукою змахнув вогник з-під обличчя.

Ембріон згорів першим.

Так багато років у банці чекати свого народження, так раптово відчути життя, так миттєво прожити.

Неймовірна дика жага до того, щоб на повну відчути життя, може спалити тебе в одну мить.

Іван вирішив звалювати з будинку. Пожежа почалася у вітальні, біля вхідних дверей. Тому бігати кімнатами й збирати необхідні речі сенсу не було. Звідти можна не повернутися.

У підвальну кімнату, де є всі експонати їхньої колекції, теж не можна спускатися. В підвалі через це полум’я можна буде лишитися назавжди. І для того, щоб потрапити на небеса, треба буде спершу зробити підкоп. Такий, який вони робили колись, коли вибиралися з будинку майора міліції.

свіже повітря з баночки з-під майонезу

Іван вибіг до гопників на сходи. Допоміг підвестися братові, йому вже ставало трішки легше, попускало.

Вони повели І-два до озера і посадили його в човен. Треба було покидати цей острів, сьогодні тут спокійно не переночуєш.

Брати озирнулися і задивилися на будинок. Він повністю палав. Полум’я діставало гілок дерев, і пожежа збиралася перекинутися на весь садок. Збиралася спалити острів, на якому останні кілька десятків років свого життя кружляв І-три, ніби рибка, яка не може зрозуміти, що вона вже не в акваріумі.

І-три раптом вибіг з човна й гукнув, що зараз повернеться. Він зник за будинком. Брати хвилювалися, вони не могли зрозуміти, нащо їхній брат побіг в глиб острова, в глиб пожежі.

За кілька хвилин нервового чекання з-за будинку до гопників вибіг пес. Це був великий пес І-три, який жив тут на ланцюгу вже років сім. Коли його знімали з ланцюга, він ставав добрим, лащився і грайливо стрибав до людей.

І-раз спершу подумав, що їхній брат – це зашифрований вовкулака, який побіг за будинок тільки для того, аби його брати не бачили, як він перетворюється на собаку.

Пес бігав уздовж берега, не знаючи, як застрибнути на човен.

З-за палаючого будинку, витираючи з обличчя пасма сажі, вийшов І-три.

плисти далі

Івани разом із псом у човні відпливли від берега.

Але вони не тікали нікуди, не поспішали перепливати озеро. Просто мовчки дивилися на вогонь, що потроху віддалявся.

Вода ритмічно хитала човен. Було чути, як хвилі плюскотять об стінки човна. І-раз, і-два, і-три, і-раз, і-два, і-три. Як вальс.

Брати зупинилися в спокійній течії й споглядали видовище – палаючий острів.

В озері час від часу плескалась риба. І час від часу Івани перекидалися фразами. У їхніх словах кудись повністю зник наліт вуличного жаргону, той зубний наліт з кислим присмаком, який з’являється на зубах, якщо їх не чистити. Вони говорили так, ніби щойно почистили зуби.

– В кімнаті було так спекотно. Ніколи не знав, що при пожежі повітря стає таким гарячим, – промовляв І-раз.

– У нас в житті були й гарячіші ситуації, – відповідав І-три.

– Так, бувало, – погоджувався І-два. – І мені здається, що тільки зараз нарешті догоряє, он там на острові, все це незграбне життя, весь цей чан зі смолою.

– Пам’ятаєте ті часи, коли у нас був спільний мозок на трьох? В мене іноді ностальгія прокидається, – чомусь згадував І-раз.

– Зі спільним мозком чи без нього, а ми так ніколи в житті й не посварилися, – зауважував І-два.

– Здається, є важливіші речі, ніж щось спільне, – відповідав І-три і показував на палаючий будинок.

– Не будь таким занудним, – усміхався І-два.

– От і посварилися, – плескав брата по плечу І-раз.

– Дивись, у твого пса теж горять очі, – казав І-раз.

– Дай йому краще жменю насіння, він його любить, лащитись починає, – відповідав І-три.

– Ти не шкодуєш за домом, брате? – питав І-два.

– Та це дрібниця. Нематеріальне важливіше – воно зникне тільки разом зі мною, – припадав на умняк І-три. – А в кращому випадку, протриває довше за мене.

– Точно, – вдумливо усміхався І-раз і гладив свою густу стару бороду. – І наші ступні колись перетворяться на дві рибини, а пальці – на п’ять хлібів.

2013–2014