Філундія - Світло Лани, Філундія

Дзеркало забутої рівноваги та падіння священного лісу

Цього разу Лана навіть не доторкнулась до Дзеркала — воно саме втягнуло її в себе. Удар в груди, наче втрачений подих, і вона опинилась серед зраненої землі.

Колись цей простір був сповнений співом дерев, шепотом коріння, ніжним диханням гір. Земля мала пам’ять. Вона тримала в собі голоси поколінь, що жили в гармонії з нею: просили дозволу, перш ніж узяти; дякували, перш ніж піти. А тепер... тиша.

Не спокійна — мертва.

Глибокі рани розривали ґрунт. Колись священні місця були перекопані, засіяні машинами, отруєні металами. Магічні вузли, що пов’язували стихії з землею, були вирвані, замінені осередками сили, які служили лише війні. Портали, створені для зцілення, стали проходами для руйнування.

— Магія почала ламати землю, — прошепотіла Лана, торкаючись сухого, потрісканого каменю. — А не зцілювати.

Вона побачила, як обдаровані маги розривали глибини землі, щоб витягти з неї силу, наче вона бездонна скарбниця. Як коріння дерев обгоряло від заклинань. Як стихії більше не співали в унісон, а кричали одна на одну, втрачаючи рівновагу.

І тоді з’явились перші розломи. Не фізичні — духовні. Земля більше не могла стримувати біль. Вона почала закриватись, стискатись, втрачати зв’язок із тим, що її живило.

Лана опустилась на коліна. Вона відчула, як це — бути землею, яку розбили. Це було схоже на те, як розбивають серце, як виривають надію, як замінюють любов на спрагу сили.

— Пробач, — сказала вона. — Пробач, що ми перестали слухати тебе. Що ми забули, що гармонія — це не слабкість.

Від її слів під нею тріснув камінь. Із розщелини піднявся тонкий зелений паросток. Той, хто вижив, попри все. Знак.

Дзеркало засвітилось зсередини — не яскраво, а тремтливо. Як жива істота, що боїться вірити знову.

— Якщо ти ще дихаєш, — прошепотіла Лана, — ми можемо почати з початку.

Світло в черговий раз змінилося. Перед Ланою розгорнувся зелений простір — древній ліс, сповнений сили, яка текла не у венах, а в корі дерев, у кожному подиху вітру, у кожному шелесті листя. Це був дім друїдів — хранителів гармонії, жреців, що не служили божествам, а жили разом із ними у єдності. Але в цьому баченні щось було інакшим.

Тіні закрадались у стовбури, мов змії, зелень тьмяніла, мов умираюча шкіра. Між деревами бриніли голоси — сперечання, роздратування, звинувачення. Те, що раніше було єдністю, тепер стало полем битви за право вважатись "найвірнішим", "наймудрішим", "обраним".

Серед них був один — друїд, ім’я якого загубилося в часі. Його амбіція переважила віру. Він став спочатку сумнівним, потім мовчазним, а згодом — небезпечним. Саме він відкрив шлях драконам. Зрадив власний народ, зрадив Ліс, відкрив священні межі та віддав ключі від сили тим, хто не мав на неї права.

Величні дерева падали, горіли, вмирали — їхня смерть кричала. Ліс було зруйновано. Дракони в своїй хижій подобі харчувались його серцем, магія землі ставала їхньою зброєю.

Та головний друїд, старий як перше коріння дерев, знайшов у собі останні сили. Перед смертю він став між драконом і вмираючим Лісом, звернувся до богів, до самої суті світу. Його голос став буревієм, який не зриває листя, а замикає реальність.

— Закрийте ліс, — прошепотів він. — Закрийте його від тих, хто забув, що таке шепіт життя.

І небо почуло. Ліс зник. Не згорів, не загинув — просто розчинився між шарами реальності, став недосяжним. Магія, що там залишилась, спить. Але не мертва.

Лана стояла, спостерігаючи цю картину, і розуміла: не можна повернути те, що було, але можна пробудити те, що спить — коли буде готова не лише вона, а й увесь світ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍