Філундія - Світло Лани, Філундія

Дзеркало порожнечі та Дзеркало забутих

Знову Дзеркало, воно було сірувате, мов старе срібло, і тремтіло, ніби камінь, який от-от трісне під тиском. Лана відчула незвичну вагу в грудях, коли доторкнулась до нього. Її свідомість опинилась у глибинах землі, де мільйони років билися серця гір.

Гноми. Колись вони були нацією творців, хранителями глибоких знань і мови каменю. Їхні пісні відлунювали в тунелях, з’єднуючи покоління. Вони дихали ритмами землі, чули її биття — і шанували дари гір, співпрацювали з ними. Проте тепер це місце було інакшим.

Шахти. Безмежні, глибокі, жорстокі. Камінь тут не співав, а тріщав, зломлений, зґвалтований. Гноми копали, видобували, зносили багатства на поверхню. У їхніх очах горіли вогники жадоби. Вони більше не носили бороди з гордістю, а змагались, хто принесе більше металу, хто знайде нову жилу руди.

— Більше! — кричав головний майстер. — Ще глибше! Ми маємо перевершити всіх!

І чим більше вони копали, тим меншою ставала їхня мудрість. Скарби ставали прокляттям. Легенди губились у пилу. Їхні великі кузні тепер випускали не витвори мистецтва, а зброю, створену без серця.

Лана бачила старого гнома, що сидів осторонь. Він щось бурмотів, тримаючи уламок старого запису — пісню, яку вже давно ніхто не співав. Лана наблизилась і через нього передала пам’ять — м’яку, світлу, сповнену тепла глибин.

І в тиші печери хтось раптом зупинив кайло. Інший підняв очі. Гном, наймолодший серед них, почув ритм. Камінь більше не здавався мертвим — він відгукнувся.

Видіння змінилось: гноми знову сидять у колі, співають, ковалі творять не зброю, а чарівні речі, що зберігають тепло і спокій. Відроджена повага. Відроджений зв’язок.

Коли Лана розплющила очі, Дзеркало тьмяно сяяло — як світло глибокого ліхтаря в старій шахті.

— Їм треба повернути себе, — сказала вона. — Пам'ятати, що глибина — не лише про надра, а про суть.

Наступне Дзеркало затьмарилось, його поверхня нагадувала спину старого дракона — із тріщинами, прожилками вогню та тінями, що ковзали під гладдю, мов спогади, які не хочуть повертатись.

Лана торкнулась його — і опинилась у світі, де небо було густо-червоним, а земля — всипана кістками. Тут більше не літали птахи. Давні істоти — єдинороги, фенікси, міфічні звірі — зникли. Їхня енергія не витримала дисбалансу.

Дракони.

Колись вони були втіленням мудрості, могли переходити між формами: людською — для співпраці, розуму, гармонії — і драконом, що уособлював міць, захист і стихійну енергію. Їм не потрібно було харчуватись м’ясом у формі звіра — сила приймалась магічно, чисто, шляхом глибинного зв’язку з планетою.

Але з війнами це змінилось.

Магії стало не вистачати. Втомлені нескінченними битвами, вони почали залишатись у формі драконів довше. А форма вимагала іншого. Вогонь більше не слухався волі — палав сам. Крила здіймались не для захисту, а для погоні. Їм потрібно було більше їжі, більше м’яса.

Лана побачила очі молодого дракона, що харчувався тілом старої магічної тварини. Його зіниця тремтіла від сумніву, але інстинкт вже переважив. Колись унікальні істоти — носії природної сили — стали здобиччю.

— Вони стали заручниками себе, — тихо сказала Лана, стоячи посеред цього спустошеного краєвиду. — Їхня форма поглинула їхню суть.

Вона простягнула руку до неба, і там — хоч на мить — з’явився силует: прозорий, як хмара, як пам’ять. Це була одна з останніх небесних істот — ефірний крилатий звір, якого вже ніхто не пам’ятав. Лана передала йому спокій. Не силу. Не наказ. А прощення.

Дзеркало засвітилось — вперше за весь час — білим. Мов вибачення, мов надія.

— Поки живе пам’ять — можливо повернення.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍