Філундія - Світло Лани, Філундія

Дзеркало розмежування та Дзеркало забутої природи

Цього разу Дзеркало було вкрито тріщинами. Його поверхня мерехтіла то блакитним, то сірим, то іржавим відтінком металу. Лана торкнулася його — і впала в новий спогад.

Світ знову змінився. Вона опинилась серед міста, збудованого з металу, скла та пари. По вулицях рухались механічні істоти — автоматони, які виконували команди своїх творців. У повітрі витала гаряча напруга: недовіра, страх, зневіра.

На центральній площі стояли дві групи. З одного боку — люди в мантіях, з палаючими очима та посохами, з іншого — вчені, інженери, із пристроями, що іскрили та дзижчали. Колись вони були одним народом. Тепер — ворогами.

— Ви хочете повернути нас у темряву, — кричав один з технократів. — Магія — це примха! Нестабільна, небезпечна! Ми побудували наш світ власним розумом!

— А ви відреклись від свого коріння! — відповіла молода чаклунка. — Забули, що магія — це не сила. Це зв'язок із світом. З нами. З вами.

Лана стояла між ними, ніхто її не бачив. Вона розуміла — саме тут з'явилась тріщина, яка пізніше перетвориться на прірву. Вона мала діяти.

Вона простягнула руки — одна до магів, інша — до інженерів. У її уяві з’явився інший світ — де магія й механіка існують поруч, доповнюючи одне одного. Де магія і технічний прогрес створюють не зброю, а ліки. Де енергія витікає не зі страху, а з любові до творення.

І образ змінився.

На місці ворожнечі виникла майстерня, де маг утілює заклинання в енергетичне ядро машини. Поруч із ним — винахідниця, що накладає на механічного помічника заклинання турботи й співчуття. І замість спорів — спільна творчість.

Лана відкрила очі. Дзеркало тепер світилось м’яким жовтим світлом, і тріщини зникли.

— Їхня сила — у їхній різності, — мовила вона. — Вони не протилежності. Вони — дві частини одного цілого.

Наступне Дзеркало було зеленувато-срібним. На дотик — прохолодне, шершаве, мов кора вікового дерева. Лана торкнулася його — і опинилася у гущі високого лісу, де гілки дерев торкались неба, а світло проникало крізь крони, як рідке золото.

Вона одразу відчула — це місце колись було священним. Воно дихало мудрістю, мовчазною присутністю духів дерев, птахів, тварин. Але щось змінилося.

Ельфи — високі, витончені істоти з очима, в яких блищала втома і гординя — більше не слухали співу лісу. Вони більше не шепотілись з деревами, не вітались із вітром. Вони ходили між деревами, наче володарі, а не хранителі.

У центрі поселення здіймався кам’яне коло — арена. На ній тренувались молоді ельфи з бойовими списами, магічними ударами, які розривали повітря. Їхні обличчя були зосереджені, погляди — холодні. Навчання бойової магії стало головним сенсом їхнього існування.

— Природа слабка, — сказав один з ельфів. — Ми маємо її підкорити. Вона більше не друг, вона — ресурс.

Лана стояла збоку, серце стискалось. Вона відчула, як ліс плаче. Він все ще був живим, але його голос ледь чутний, приглушений.

І тоді вона увійшла в центр кола. Її не бачили — вона була тінню спогаду, свідомістю, що прагнула змінити хід історії.

Вона згадала про давніх ельфів, про їхні зв’язки з природою. І в її уяві відродилась картина: ельф слухає шепіт листя, латає зцілюючою магією поранене дерево, витанцьовує з вітром пісню зцілення. Не магія сили, а магія дбайливості.

Вона обрала ельфа з арени — юного, ще не сповненого гординею. У її видінні він стояв у лісі, і його руки перестали трястись від ярості — він прислухався. І почув. Ліс знову заговорив.

Лана відкрила очі. Дзеркало сяяло зеленим світлом, а його поверхня була гладкою, наче віддзеркалення лісового ставка.

— Їхня сила — не в руйнуванні, — мовила вона, — а в пам’яті. Якщо вони згадають, ким були, зможуть стати кимось більшим.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍