Філундія - Світло Лани, Філундія

Коли Лана занурилась у чергову медитацію, її свідомість опинилась серед безкрайого білого туману. Здавалося, ніщо не має форми, нічого не має назви. Але зсередини туману почали виринати тіні — високі, тонкі істоти з очима, що світились м’яким золотом. Вони були легкі, наче зроблені з диму, але водночас від них віяло давниною, якої не було в жодних писаннях.

— Хто ви? — запитала Лана подумки.

Вони не відповіли словами — замість цього показали їй свій світ. Світ, де магія не мала кольору, форми чи сили. Вона була мовою — тонкою, глибокою, чистою. Світ, де знання передавались через дотик до дерева, пісню вітру, зморшку на обличчі старого мудреця.

Ці істоти колись були архітекторами духовних пластів світу. Вони не будували міст, не володіли стихіями, не воювали. Вони були зберігачами того, що не можна було зберегти в книгах. Коли світ почав хворіти на гординю, на владу, на спрагу сили — ці істоти не пішли на війну. Вони просто пішли… зникли.

Їх мова стала забутою, їх сліди — знищеними, їх суть — витісненою. Зникли не лише істоти — зникла сама здатність світу слухати. Бо вони були не расою. Вони були слухом. Тихим відлунням у гармонії. І коли це відлуння затихло — світ осліп.

— Чому ви показуєте це мені? — спитала Лана.

І тоді одна з істот торкнулась її серця. Лана відчула біль — незрозумілий, тихий, вічний. Біль того, кого забули, але хто ніколи не перестав бути. Їй показали, що навіть у ній — як у носієві чотирьох стихій — досі живе ця тиша. Цей слух. І вона має повернути не лише силу — а й пам’ять.

Коли Лана відкрила очі, її серце калатало від розуміння:
щоб відновити гармонію, треба повернути імена тим, кого забули. Пам’ять — це теж магія. Найсильніша.

Світло тьмяно пульсувало під повіками. Лана повільно розплющила очі — м’яке світло печери знову огорнуло її. Її тіло здавалося чужим, важким, ніби вона повернулась із глибини морського дна. Кожен нерв дзвенів, кожна клітина ще носила в собі слід пережитого.

Поряд щось поворушилось. Велике, тепле, знайоме. Дамір. Його величне драконяче тіло злегка здригалось — він теж щойно виринув із медитації. Їхня подорож у минуле була спільною. Лана бачила. А він — провідник пам’яті, охоронець знань, які світ намагався стерти.

Лана хотіла сказати щось — подякувати, запитати, притиснутись — але не могла поворухнутись. Виснаження сковувало її, як лід. Її обличчя було вкрите висохлими сльозами — сльозами за всіма тими істотами, подіями, помилками, втратами, які вона пережила за останні дні — у чужих спогадах і власному серці.

Дамір тихо підвівся. Його рухи були неквапними, надзвичайно обережними. Він дотягнувся до кухля, повного води, й обережно підніс його до губ Лани. Вода була прохолодною, мов джерело. Вона капала на її губи, по краплі, мов благословення.

Потім — шматочок хліба. Один. Другий. Він розламував його пазурами, обережно підносив до її вуст, годував її, мов немовля. Усе його тіло дрижало від напруги, але він не зупинявся.

Наситившись хоч трохи, Лана дозволила собі відпочинок. Сон прийшов негайно, без сновидінь, без образів, без спогадів. Просто тиша. Порожнеча, яка була не страшною, а лікувальною. Її мозок вимкнувся, щоб зцілити себе. Щоб оновитись.

Дамір залишився поряд, охороняючи її сон. У його очах світилась глибока вдячність. І любов — без слів, без дій, просто присутність. Бо деякі зв’язки не потребують пояснень. Вони просто є.

Дамір не знав, скільки часу минуло з моменту, як Лана знову занурилась у сон. Але він відчував — її життя тримається на тонкій межі. Її дихання було ледве відчутним, пульс — м’яким, сповільненим. Вони провели в медитації майже пів року. Її тіло витримало, але було виснажене до межі.

Він не міг дозволити їй згаснути.

Піднявшись, Дамір обережно загорнув Лану в ковдру, притис її до себе — і поповз у бік однієї з сусідніх печер, яку він ще до медитації помітив як джерельну. Там бив підземний струмок — чистий, теплий, злегка мінералізований. Саме те, що могло врятувати її тіло.

Вода зустріла їх приємним шумом і легким паром. Дамір розгорнув Лану, занурив її в джерело. Його лапи знову стали обережними, мов уцілілі пальці людської форми. Він купав її, змиваючи з неї втому, пісок, рештки сліз. Він витер її плащем, потім обгорнув у м’який мох, який сам зібрав у глибині печери.

Він знав, що далі треба живлення. Залишивши її на кілька хвилин у затишному теплому заглибленні печери, вирушив на пошуки. Ягоди, з яких можна було витиснути сік, їстівний мох, збагачений мінералами, грибні капелюшки, які він змолов у кашицю. Все це він змішав у невеликій кам’яній чаші. Повернувшись до Лани, він по краплі вливав сік до її вуст, потім — кашицю.

Він відчував, що вона тут. Її дух був поруч, хоч тіло ще не прокинулось. Вона боролася. Вона жила. Але межа була близько.

Дамір не відходив від неї. Він співав їй давні пісні старою мовою драконів — не голосом, а вібрацією грудей, гортані, крил. Ці звуки торкались душі, навіть якщо вона була глибоко занурена в забуття. Це була його молитва. Його надія. Його любов.

І коли він вкотре змочив губи Лани джерельною водою, йому здалося, що її пальці ледве-ледве сіпнулись. Не сон. Не м’язовий спазм. Реакція. Вона повертається.

Він нахилився ближче, і в її подиху, зовсім тихому, почув одне слово. Майже невиразне, як подих вітру.

— …Дамір…

І тоді він знав напевно: вона повертається.