Філундія - Світло Лани, Філундія

Тепло. Спершу вона відчула саме його. Не так тілом, як серцем. Наче щось світле обіймало її зсередини, лагідно пробуджуючи. Лана не відкривала очей — вона боялась втратити це відчуття. Її розум ще не повернувся до реальності, але душа вже торкнулась іншої душі — рідної.

Вона спала, але це був уже не той порожній сон без сновидінь. Уві сні вона йшла босоніж по теплій землі, вкритій м’якими квітами. Вітер колихав запашні трави, десь високо літали пташки, сонце лагідно гріло плечі. І поруч — Дамір. Але не дракон, не воїн, а людина. Зі світлими очима, відкритим обличчям, міцною, але спокійною поставою. Він тримав її за руку, ніби боявся втратити, але довіряв, що вона поруч. Вони не говорили — не було потреби. Усе, що варто було сказати, текло між ними, як річка спокою і тепла.

У цьому спільному сні він пригадав себе — ким був до того, як світ розірвався війнами, зрадою, болем. Він був мрійником. Він писав пісні, вірші, захоплювався природою та магією. Він любив життя. Але світ зробив із нього воїна. І тільки вона — ця тиха жінка з глибоким поглядом і ранами на серці — змогла торкнутися його справжнього.

Вона змінила не лише дзеркала. Вона змінювала його. Її ніжність, її мужність бачити біль інших і не відвертатись — вона була світлом, якого він не сподівався зустріти знову.

Уві сні вони танцювали — без музики, просто з ритмом вітру і шелестом трав. Її голова спочивала на його плечі. Її серце вперше за довгий час билося спокійно — без страху, без захисту. Вперше вона дозволила собі довіритись. Не чоловікам. Йому. Одному. Тому, хто нічого не вимагав від неї, не очікував, а був поряд і підтримував. Тому, хто не ламав, а тримав, коли вона танула.

І коли її очі повільно розплющились у світанковому світлі печери, першою, кого вона побачила, був він. Втомлений, мовчазний, але живий. І очі його світились тими ж почуттями, що і в сні. Вона ледве посміхнулась, і це була посмішка не слабкості, а вдячності.

— Я бачила тебе… справжнього, — прошепотіла вона.

Дамір мовчки кивнув. Він бачив її теж. Лана посміхнулась і знову заснула.

Дамір сидів біля Лани. В печері панувала тиша, її порушували тільки краплі, що спадали з кам’яної стелі і потріскування багаття. Його погляд був спрямований у темряву, але думки — всередину себе.

Він довго не дозволяв собі згадувати. Минуле було тягарем і він вибрав не обтяжуватись ним. Скільки років минуло з того моменту, як він перестав бути тим, ким народився? Він пам’ятав хлопця — мрійника з чистим серцем, який зупинявся, щоб послухати, як росте трава, і міг плакати від пісні старої мелодії. У його душі було місце для краси, мистецтва, віри в добро.

А потім — поступово — світ почав кричати про силу. Бути добрим означало бути слабким. Його почали ламати, вчити жити жорстко, вчити брати, а не чекати. Жінки почали тягнутись до сили, не до світла — до гучності, впливу, тіла. Його навчили, що увагу треба нести з собою як зброю. І він поніс. Спершу з огидою, потім з холодною впевненістю. Бал жінок став звичною декорацією. Він міг дивитися в очі, говорити гарні слова — і не відчувати нічого.

Його серце вкрилось шрамами, а потім — кригою. Від мрійника лишився попіл. Йому здавалося, що він став драконом не лише тілом — а душею. Хижим, безжальним, голодним до сили. Влада не п’янила — вона просто витіснила все інше. Жорстокість стала засобом, байдужість — щитом, цинізм — мовою, якою він навчився говорити, коли світ перестав чути тишу.

Та коли Лана торкнулась його душі, він побачив це все — з боку. Побачив себе у дзеркалі її ніжного погляду. Не звинувачення — розуміння. І це було страшніше. Бо вона не боялась його темряви. Вона бачила її, приймала, і… прощала.

Вперше за стільки часу йому стало соромно. Не за вчинки — за те, ким він став.

— Я забув себе… — прошепотів він, торкаючись її руки. — Але тепер… я хочу згадати.

Вогонь у печері тріпотів, відблискуючи на його обличчі. У цих відблисках ще залишалось щось — м’яке, давнє. Можливо, ще не пізно.

Лана повільно розплющила очі. Її дихання було рівним, тіло — повне нових сил, свідомість — ясна, як ранкове небо після бурі. Вона відчувала кожну клітинку свого єства, наповнену енергією, мов після довгого очищення. Вона не просто прокинулась — вона відродилась.

Поряд тихо дихав дракон, велетенське тіло якого вкривала золотиста луска. Лана простягнула руку і ніжно провела по теплій поверхні його шиї. Дамір відкрив очі, зустрічаючи її погляд. У ньому було щось нове — спокій, довіра, і глибока тиша прийняття.

— Нам треба повертатись, — м’яко сказала Лана, її голос був спокійним, але сповненим рішучості. — У печеру з бурштиновим монолітом. Можливо, саме там ми знайдемо підказку… як повернути велич цього світу. Як відновити гармонію.

Вона не говорила про сни, не згадувала пів року медитації, не малювала ту тишу, в якій зустрілись усі її болі та прозріння. Це залишилось у ній — глибоко, як зерно, що вже пустило паростки.

Дамір кивнув. Він мовчав, але його очі сказали більше, ніж будь-які слова. Він розумів. І був поруч.