SFC-SucharikiFlintCom - Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom

Примарне, блакитнувате світло заливало величезну печеру, створюючи нереальну, майже казкову, і водночас до тремтіння лякаючу атмосферу. Гігантські гриби, деякі заввишки з людину, а то й вищі, росли з кам'янистої підлоги та зі стін, їхні шапки випромінювали рівне, холодне сяйво, схоже на світло далеких місяців. 
Це світло було достатньо яскравим, щоб бачити деталі печери – високу, склепінчасту стелю, що губилася в темряві, блискучі від вологи стіни, химерні нагромадження каміння. Але воно також виявляло й те, що рухалося між цими світляними велетнями. 

Істоти. Ліра не могла підібрати іншого слова. Вони не були схожі ні на що, бачене нею раніше. Великі, масивні, з тілами, які, здавалося, складалися з переплетеного коріння або затверділої лави, вони повільно, майже ліниво переміщалися по печері. У них не було явних очей чи кінцівок у звичному розумінні – радше, це були рухомі, органічні скульптури, що видавали тихі, шурхотливі або скрипучі звуки, коли їхні тіла терлися об каміння чи одне об одного. І їх було багато. Десятки. Вони рухалися без видимої мети, іноді зупиняючись біля світляних грибів, немов вбираючи їхнє сяйво, іноді безцільно блукаючи по відкритих просторах. 

Ліра застигла, її рука інстинктивно міцніше стиснула пальці Сарна. Видовище було водночас і захоплюючим, і до жаху моторошним. 

— Сарне… — прошепотіла вона, ледь наважуючись дихати. — Що це… за створіння? 

Він не повернув голови, його увага була повністю поглинута спостереженням за печерою та її мешканцями. 

— Я не знаю їхнього імені, Ліро, — відповів він так само тихо, але його голос тепер звучав набагато рівніше, без колишньої уривчастості. У ньому чулася не тільки втома, а й глибока зосередженість. — Я чув про них… легенди. Мешканці Глибин. Діти Темряви й Каменю. Кажуть, вони були тут задовго до… до попелу. Задовго до людей. 

Він повільно повів рукою, вказуючи на найближче створіння, яке завмерло біля величезного гриба, його тіло злегка тремтіло. 

— Вони сліпі, як я й казав. Але їхній слух… і нюх… вони неймовірно гострі. І вони відчувають вібрації. Кожен необережний рух, кожен гучний звук… приверне їхню увагу. І вони… вони не люблять чужинців у своєму домі. 

Ліра ковтнула. Отже, їхній єдиний шанс – пройти непоміченими. Крізь це поле світляних грибів і блукаючих чудовиськ. 

— Є… є якийсь шлях через них? — запитала вона, її погляд метався від одного створіння до іншого, намагаючись вгадати їхні маршрути, їхню поведінку. 

Сарн довго мовчав, вивчаючи печеру. Світло грибів падало на його постать, і Ліра знову змогла розгледіти його риси під каптуром – тепер чіткіше. Незважаючи на попільну блідість і сліди виснаження, в них була якась сувора, майже велична краса. І зосередженість, яка вселяла їй дивний спокій посеред цього кошмару. 

— Так, — нарешті сказав він, його голос набув упевненості. — Здається, я бачу. Тунель… він на тому боці печери. Нам потрібно буде пройти вздовж лівої стіни. Там гриби ростуть рідше, і… створіння, здається, тримаються більше центру. Але це буде дуже повільно. І дуже небезпечно. 

Він подивився на неї, і Ліра відчула його погляд, навіть не бачачи очей. 

— Ти готова до цього, Ліро? — запитав він серйозно. — Якщо ти боїшся… ми можемо спробувати повернутися. Хоча… я не впевнений, що це безпечніше. 

Його слова, його пропозиція вибору, його майже буденний тон у такій ситуації – все це зміцнило її рішучість. Вона більше не почувалася жертвою. Вона була його супутницею, його партнером у цьому відчайдушному підприємстві. 

— Я готова, Сарне, — відповіла вона, її голос звучав твердіше, ніж вона очікувала від себе. — Я довіряю тобі. Веди. 

Він кивнув. 

— Добре. Тримайся за мене. І пам'ятай – жодного зайвого звуку. Твоє життя… і моє… залежать від цього. 

Він знову стиснув її руку, цього разу міцніше, впевненіше. І вони почали свою смертельно небезпечну ходу крізь світляний, живий лабіринт. Кожен крок по кам'янистій підлозі віддавався в її серці гулким ударом. Вона намагалася дихати якомога тихіше, копіюючи повільні, плавні рухи Сарна. Блакитне світло грибів грало на їхніх постатях, створюючи химерні тіні, які, здавалося, теж були частиною цього дивного, підземного світу. А навколо них… навколо них повільно, невблаганно рухалися Мешканці Глибин, їхні тихі, шурхотливі звуки наповнювали повітря передчуттям біди. 

Вони рухалися повільно, тінню ковзаючи вздовж холодної, вологої стіни печери. Блакитнувате сяйво гігантських грибів відкидало їхні тремтливі, спотворені силуети на каміння, змішуючи їх із тінями самих Мешканців Глибин. Ці істоти – масивні, безформні, вкриті чимось на зразок скам'янілої кори або переплетеного коріння – здавалося, не помічали їх, продовжуючи своє повільне, безцільне паломництво по світляному залу. Їхні тихі, шурхотливі звуки, скрип їхніх тіл, що терлися об каміння, і ледь вловиме, низькочастотне гудіння, що виходило, здавалося, від самої печери, створювали моторошну, потойбічну симфонію. 

Ліра міцно трималася за руку Сарна, намагаючись точно повторювати його рухи, ставити ноги туди, куди щойно ступав він. Вона майже не дихала, її серце калатало десь у горлі, готове вирватися назовні. Кожен м'яз її тіла був напружений до межі. Вона зосередила всю свою увагу на тому, щоб не видати жодного звуку, не зробити жодного невірного руху. Вона відчувала, як холодний піт стікає по її спині, незважаючи на прохолоду печери. 

Сарн вів її з неймовірною, майже нелюдською обережністю. Його рухи були плавними, вивіреними, він немов заздалегідь знав, де лежить кожен камінь, де підлога ледь просідає, де можна натрапити на зрадницько слизький мох. Ліра не знала, як він це робить у цьому примарному, хисткому світлі – чи то його нічний зір був феноменальним, чи то він справді «читав» простір через попіл, через вібрації, через якісь невідомі їй почуття. Але вона довіряла йому. Повністю. Зараз він був її єдиним зв'язком з життям, її єдиним шансом вибратися з цього світляного кошмару.