Іво Брешан - Азартні ігри з долею

в пастку. Але знову ж таки, можливими є й низка непередбачуваних фіналів. До того ж, це саме та ситуація, коли випадок і неминучість стикаються обличчям до обличчя, саме так, як він любить! До того ж, там коло басейну є Ретель. У Тюдорі ще гніздився якийсь залишок підозр до нього. До того ж, можливо, що Шантек саме його бачив, коли той біг до котельні; котельня дуже близько від басейну, і звідти він міг легко дістатися туди. Через це професор вирішив не полишати готелю, а піти саме туди, де, на його погляд, має статися щось вирішальне.

Басейн був розміром з половину олімпійського та засклений, аби ним можна було користуватися і взимку. Поряд з ним, з усіх чотирьох боків, були лежаки для плавців, а десь в глибині зали розташовувався буфет, з якого їм прислужували. Вздовж одного краю басейну був балкон, який також використовувався щось на кшталт кав’ярні. Тут також був невеличкий бар, звідки офіціант приносив напої, і низка столів, розставлених на самісінькому краю балкона. Франко вирішив, що йому найкраще розміститися саме тут, за одним із них. Не було б добре розміститися внизу, поряд з басейном, по-перше, він би дуже вирізнявся поміж туристами в купальних костюмах, а, по-друге, саме звідси він чудово бачитиме все, що відбувається внизу, а сам залишатиметься непоміченим. Він бачив, як Ретель постійно виходить з буфету з тацею, прислужує туристам поряд з басейном і знову повертається за стійку, так що він безперервно був у русі. В його поведінці можна було помітити деякі ознаки хвилювання; він постійно озирався навсібіч та щомиті поглядав на годинника. Не знаючи навіщо, Тюдор не випускав його з поля зору; наче передбачаючи, що для подальшого розвитку подій це могло бути дуже важливим. І справді, пізніше саме так усе й сталося. Під час подій, які відбувалися потім, Франко з упевненістю міг стверджувати, що Ретель жодної миті не полишав свого робочого місця.

Час минав, проте ніхто не з’являвся; ні Шантек, ні люди Дідовича. Професор просидів у кав’ярні близько десяти хвилин, несподівано з’явився зморений схвильований Бонетті й тихим, але драматичним голосом сказав:

— Шантека отруїли!

Як громом уражений, Тюдор підхопився зі стільця. Оскільки він знав, що Ретель ніяк не може бути замішаний в це, він зовсім припинив про нього думати, і разом з Бонетті помчав назад до ресторану. Там відбувалась неймовірна колотнеча. Поліціянти більше не ховалися; вони намагалися заспокоїти наляканих туристів і вивести їх з ресторану, закликаючи всіх ні до чого не торкатися. Шантек і далі сидів за своїм столом, але тепер зі схиленою головою, поряд тарілки з їжею, а очі були розплющені; було видно, що він мертвий. В одному кутку ресторану Жміре зібрав кухарів та офіціантів і розпитував їх. Бонетті відразу ж приєднався до нього, аби допомогти, якщо справа дійде до якихось непорозумінь. Другий поліціянт у цивільному, мабуть, експерт-криміналіст, уважно оглядав залишки їжі. За деякий час він підійшов до Жміре й оголосив йому результат:

— В салаті був ціанистий калій.

Після цих слів слідство всю свою увагу звернуло на кухарів, які поводилися перелякано. Проте Жміре говорив з ними дуже коротко; очевидно, йому здавалося нелогічним підозрювати когось з працівників кухні, оскільки вони не могли знати, куди йде яка порція. Через це він питав їх лише, чи мають вони десь на кухні ціанистий калій чи якусь іншу отруту, яку зберігають з якоюсь гігієнічною метою. Вони всіма силами намагалися запевнити його, що немає ніякої, навіть в найменших кількостях, навіть отрути проти мишей, бо це елітний готель. Зрештою, це й Бонетті відразу ж підтвердив. Жміре квапливо відіслав із зали геть і їх, і усіх офіціантів, попередньо наказавши їм не відлучатися з готелю доти, доки триває слідство; він затримав лише одного з них — того офіціанта, який обслуговував Шантека. Той нещасливець поводився абсолютно розгублено; з усього було видно, що все, що сталося, вплинуло на нього сильніше, ніж на когось іншого. Він лише дивився поперед себе, витріщивши очі та безперестанно повторював:

— Я нічого не робив... Я лише носив...

Жміре відразу переконався, що він повністю чистий, ще й Бонетті за нього поручився, тож не ставив йому запитання про отруту, а лише про обставини, у яких він виконував свою роботу.

— Скільки разів ти носив їжу на стіл Шантека?

— Тричі, пане слідчий. Перший раз суп. А тоді те, що він замовив: шніцель з пюре та салатом. І третього разу десерт.

— Чи хтось із кухарів знав, кому ти це носиш?

— Ніхто. Вони не могли знати навіть в якій частині зали я прислужую, не кажучи вже про те, для кого ця страва.

— Хто тебе послав обслуговувати стіл Шантека?

— Ніхто мене не посилав. Кожен з нас обслуговує шість столів, які з дня на день змінюються згідно з розкладом, який наперед склав шеф зали.

— А доки ти носив їжу... особливо головну страву з салатом... чи до тебе хтось наближався... зупиняв тебе... може, перекинувся з тобою словами?

— Наскільки мені пригадується, ні. Та і як міг би? З кухні є спеціальний коридор, прямо до зали, тож ним проходять лише офіціанти. До того ж, з такою швидкістю, що немає ніякого часу на зупинку та розмову.

— Можеш згадати, чи за той час, поки ти носив страви, сталося щось, що ніяк не мало статися?

— Нічого особливого, окрім... — тут офіціант трохи завагався.

— Окрім чого? Кажи вільно!

— Може, це й дурниця, але... Коли я ніс основну страву, в мене розв’язався шнурок на черевику, тож я на мить спинився і поставив тацю на стіл, де стоять серветки, аби його зав’язати. Проте все це тривало усього кілька секунд.

— Чи за той час хтось міг щось підсипати в якусь із страв на таці?

— Не знаю... Ні... Це могло статися лише тоді, доки я стояв зігнувшись і дивився тільки на свої черевики.

— Отож, тієї миті хтось непомітно міг підійти до таці?

— Можливо, хоча я нікого не бачив. Зрештою, це б вам точніше могли сказати ваші люди. Вони саме тоді постійно крутилися коло входу на кухню.

— Чи ти знаєш, хто вони були?

— А звідки ж мені знати, пане? Вони постійно змінювалися... один прийшов, другий пішов... а я робив свою роботу. Я не заглядав їм в обличчя.

— Я думаю, що пан Дідович це має знати,