Іво Брешан - Азартні ігри з долею

Жміре явно не подобалося, що Франко знову втручається, тому він накинувся на нього:

— Не заплутуйте слідства, професоре! Це не ваша робота.

— Я лише хочу допомогти. Шантек мені зізнався, що бачив Дуду, як той ошивається коло кухні, одягнений як офіціант, і я відразу ж переказав це панові Дідовичу.

— Гаразд, перевіримо це, коли він повернеться, — буркнув Жміре, не приховуючи досади від Тюдорового втручання.

— А можна дізнатися, де він зараз?

— Не докучайте мені, професоре! — Жміре майже зірвався на нього. — Якщо вам аж так припекло, то ви можете знайти його в готельній каплиці. Цієї миті він там допитує отця Луку.

Франко виявив бажання відразу ж навідатись до каплиці не стільки через Дідовича, як через ті останні слова, які він почув. Чому зараз отець Лука опинився у центрі уваги? Це не може відбуватися без якогось зв’язку з тим, що сталося. Оскільки він не знав, де каплиця, він запитав портьє, і той його провів коридором на нижньому поверсі до дверей, які нічим не відрізнялися від усіх інших, лише над ними висів маленький хрест. Двері були напіввідчинені, тож Тюдор спинився, аби непоміченим почути, про що говорять всередині. До нього долинув голос Дідовича:

— Превелебний, чи можете ви мені пояснити, як так трапилось, що ви прийшли в готель саме тоді... за декілька хвилин до цього прикрого випадку?

— Може, я тепер підозрюваний? — озвався отець Лука.

— Боже борони! Це рутинне опитування, яке ми мусимо провести з усіма, хто був на той час поблизу. Ми маємо відтворити цілісну картину обставин, які передували злочину.

— Я повинен був сповідати одного старого пана, італійця. Про це було ще вчора домовлено.

— Чи ви знайомі з готельним персоналом?

— Ну... загалом. Я часто тут буваю.

— Чи ви не помітили щось незвичайне... скажімо, когось, хто був одягнений, як працівник готелю... офіціант, кухар... але ви знаєте, що це не так?

— Я, щиро кажучи, не звертав уваги ні на кого, оскільки був зайнятий зовсім іншими речами! А якщо й помітив, то яка користь з того тепер, коли я знаю, що якісь з ваших людей були замасковані під готельний персонал?

— Чи можете ви присягнутись на Святому Письмі, що не бачили нічого, що могло вказувати на те, що сталося якесь нещастя?

— Не знаю, навіщо це потрібно, пане слідчий. Як ви взагалі дійшли думки, що я б щось від вас приховував, якби побачив щось таке?

— Добре, добре! Дайте мені принаймні слово: коли ви що-небудь згадаєте... чи щось іще побачите, скажіть це, — але тільки мені! Запам’ятайте, нікому іншому, тільки мені!

— Чому саме вам?

— Заради певності. Ми ще не знаємо, що за один, той Дуда. І так само не знаємо, хто може бути з ним пов’язаний. Включаючи навіть штат поліції.

Тюдор припинив підслуховувати, оскільки йому з усього, що він почув і побачив, відразу ж у голові почав народжуватися новий здогад. Дещо ще неясно, проте, як підказувала йому інтуїція, він був на порозі до розгадки і треба зробити ще крок, аби для нього все розвиднілось. І цей крок він вже одного разу збирався зробити, але не зважився. Коли Ретель прийшов до нього додому, повідомивши, що з нього знято всі підозри, Тюдор припинив подальше розслідування і не зробив того, що раніше хотів зробити: розпитати охоронців на стоянці. Це б йому, ймовірно, могло допомогти тепер доповнити картину подій.

Через це він одразу ж попрямував на готельну стоянку. Охоронці тут працювали позмінно. Їх було троє; двоє чергували вдень, а один охороняв усе вночі. Тюдор вирішив допитати спершу того, кого там застане. Стоянка розташована навпроти входу до готелю, з другого боку вулиці, і мала лише один вхід, поряд з яким стояла кабіна охоронців і шлагбаум, чиїм підніманням та опусканням керували з неї. Охоронець пускав туди лише тих, хто мав підтвердження, що вони гості готелю, так що ніхто не міг ні зайти, ні вийти, не потрапивши в поле його зору. Тюдор поставив себе на місце того, хто зіпсував Башичу гальма, і почав думати його логікою. Це не вдалося б зробити відразу по прибуттю Башича; Башич під час відпочинку міг скористатися колесами для якоїсь нетривалої поїздки і помітити, що з гальмами не все гаразд. Отож, очевидно, що він це зробив тоді, коли дізнався, що Башич полишає готель. А оскільки Башич несподівано прийняв це рішення, вбивця не мав часу чекати на сприятливий момент; він мусив діяти швидко і ризикнути, адже його міг помітити охоронець.

У будці Тюдор натрапив на літнього чоловіка, якого вже бачив раніше. Колись він працював офіціантом у готелі, та оскільки йому залишалося зовсім трохи до пенсії, йому дали легшу роботу, на якій він би не так сильно втомлювався. Побачивши, що Тюдор прийшов персонально до нього, чоловік здогадався, що той щось хоче від нього, тож вийшов з будки, виявивши готовність зробити послугу.

— Прошу вас, пане Франко, чим можу допомогти?

— Скажи мені, чи пригадуєш, коли в готелі відпочивав той Башич... той, що загинув в автомобільній катастрофі?

— Ви гадаєте, що це йому тут перерізали гальмівні троси? Як же не пам’ятати. Нас, трьох охоронців, мало не звинуватили в тому, що сталося.

— Чи тоді може... ти чи хтось з твоїх колег... у той час, поки він гостював у готелі, стоянкою тинявся хтось, кому тут було зовсім не місце?

— Про це нас вже запитували у поліції. Ні, я нікого не бачив. Ні я, ні хтось з них. І когось такого ми б не пустили всередину.

— Чи тоді на стоянці був якийсь автомобіль з хорватськими номерами?

— І про це нас питали. Не було жодного. Тільки іноземці. І якщо хочете почути мою думку, йому хтось зіпсував авто не тут, а десь дорогою, де він, можливо, зупинявся. Я саме це тоді їм сказав.

— А хто був тут, на посту, того ранку, коли Башич поїхав?

— Я був. Я бачив, як він від’їздив і навіть помахав йому рукою, побажавши щасливої дороги.

— І все тоді відбувалось як зазвичай, як з усіма іншими туристами? Вийшов з готелю, сів в авто, поїхав?

— Ну... як сказати. Спершу він прийшов сюди і поскладав валізи в багажник. Але не поїхав відразу,