Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

— Ти щось чула про це?

— Якби чула, я б зараз не стояла тут, а вже вибивала комусь зуби, — гаркнула я і підскочила з місця.

— Я йому, звісно, підтакнув, мовляв, ага, точно, я ж відправив за ними машину, — продовжував Стас. — Замовник подякував і сказав, що ще попрацюємо разом.

Мені хотілося вилаятися так, щоб у цьому домі впала стеля.

— Я одразу поїхав до Влада.

— Що знайшов Влад?

Стас стиснув губи.

— Він пробив камери в районі ангарів, де вигружали товар. Єдине, що вдалося побачити — чорний тонований Нісан.

— Номерні знаки?

— Та які, нах** номери! Це, бл*ть, ніби їб*на примара. Ми спробували простежити машину далі, але…

Він затнувся.

— Але що? — напружилася я.

— Але, грьобаний сатана, вона просто зникла! — гаркнув Стас. — На трасі її не було! Отже, вони звернули десь у районі дамби.

Я вдарила кулаком по дверному косяку.

— Це якась срака, чесно, — прохрипіла.

— От і я про те ж, — видихнув Стас. — Тому скажіть мені, будь ласка, чи є у вас якісь ідеї, що за х**ня тут відбувається?!

Ми одночасно повернулися до Марата.

Він спокійно стояв, схрестивши руки на грудях, і дивився на нас так, ніби ми діти, які істерять через поламану іграшку.

— Якийсь… варіант? — процідила я.

— Є деякі думки.

— О, бл*ть, деякі думки! — Стас розвів руками. — Дякую, капітане очевидність!

— Але, — Марат говорив спокійно, навіть занадто спокійно, —спершу я хочу дещо перевірити.

Я зіщулилася.

— А точніше?

Він глянув на мене, і в цих очах було щось, що мені зовсім не подобалося.

— Покатаємось до дамби.