Дафна дю Мор'є - Ребекка

— Дороге дитя, вона думає не про Максима, — мовила Беатріс. — Гадаю, вона його поважає й таке інше, але нічого більше. Ні, розумієте, — вона зробила паузу й дещо насупилася, невпевнено на мене поглянувши, — її взагалі обурює те, що ви тут, у цьому й проблема.

— Але чому? — запитала я. — Чому її це обурює?

— Я думала, ви знали. Я думала, Максим вам розповів. Вона просто обожнювала Ребекку.

— О, — сказала я. — О, розумію.

Ми обидві продовжували пестити й гладити Джеспера, який, не звикши до такої уваги, в екстазі перевернувся на спину.

— А ось і чоловіки, — промовила Беатріс, — давайте винесемо крісла й посидимо під каштаном. Як же мій Джайлз розжирів! Поряд із Максимом він виглядає досить відразливо. Сподіваюся, Френк повернеться до контори. Він такий нудний, ніколи не розповідає нічого цікавого. Ну що ви там? Що обговорювали? Мабуть, каменя на камені від нашого світу не лишили.

Вона засміялась, ми зупинились, і чоловіки неквапливо підійшли до нас. Джайлз жбурнув Джесперові гілку, щоб той її приніс. Ми всі задивилися на пса. Містер Кроулі поглянув на свій годинник.

— Мені час іти, — мовив він. — Дуже вдячний вам за ланч, місіс де Вінтер.

— Заходьте до нас частіше, — сказала я, потискаючи йому руку. Мені було цікаво, чи піде решта гостей. Я не знала, чи приїхали вони лише на ланч, а чи вирішили провести тут цілий день. Сподівалася, що вони таки підуть. Я хотіла знову лишитися з Максимом наодинці, щоб було так, як коли ми були в Італії. Ми всі пішли й усілися під каштаном. Роберт виніс крісла та пледи. Джайлз відкинувся в кріслі й насунув на очі капелюха. За якийсь час він роззявив рота й захропів.

— Замовкни, Джайлзе, — сказала Беатріс.

— Я не сплю, — пробурмотів він, розплющивши очі, і знову їх заплющив. Він здавався мені непривабливим. Я не могла зрозуміти, чому Беатріс вийшла за нього заміж. Не могла ж вона в нього закохатися. Можливо, вона те саме думає про мене. Час від часу я ловила на собі її погляд, спантеличений, замислений, немовби вона казала сама собі: «На Бога, що Максим у ній знайшов?» — однак водночас добрий, без жодної неприязні. Вони розмовляли про свою бабусю.

— Треба поїхати й навідатись до старої, — казав Максим.

— У неї дах їде, — говорила Беатріс, — в бідненької їжа з рота вивалюється.

Я слухала їх, спираючись на руку Максима й тручись підборіддям об його рукав. Він неуважно пестив мою руку, не задумуючись, продовжуючи спілкуватися з Беатріс.

«Так само я роблю з Джеспером», — подумала я. Зараз я притуляюся до нього, мов Джеспер. Час від часу, згадуючи про мене, він гладить мене, і мені приємно, на якусь мить я стаю до нього ближчою. Він любить мене так, як я люблю Джеспера.

Вітер стих. День видався дрімотним, мирним. Траву нещодавно скосили; в повітрі, немов улітку, відчувався її розкішний духмяний запах. Над головою Джайлза продзижчала бджола, і він відмахнувся від неї капелюхом. Джеспер пересунувся до нас, оскільки на сонці було надто жарко, язик звисав йому з пащі. Він гепнувся поряд зі мною й почав вилизувати собі бік, винувато дивлячись своїми великими очима. Сонце виблискувало на вікнах із середниками, і я бачила, як у них відбиваються зелені галявини та тераса. Тонкі струмені диму звивалися над одним із ближніх димарів, і я подумала: можливо, за звичаєм, уже розпалили камін у бібліотеці.

Над галявиною пролетів дрізд, прямуючи до магнолії, що росла навпроти вікна їдальні. Я могла відчути її ледь вловимий ніжний аромат, навіть сидячи на галявині. Всюди панували спокій і непорушність. Ніби звідкись здалеку, з бухти долинав шум моря. Певно, почався відплив. Бджола ще раз продзижчала вгорі, затримавшись, щоб скуштувати цвіт каштана над нашими головами.

«Таким його завжди й уявляла, — подумала я, — саме таким я малювала життя Мендерлея у своїх сподіваннях».

Мені хотілося й далі так сидіти, нічого не кажучи, не слухаючи інших, хотілося зберегти цю дорогоцінну мить назавжди, адже всі ми занурились у спокій, ми були задоволені й сонливі, мов та бджола, що дзижчала над нами. Незабаром усе зміниться, настане завтра, а тоді наступний день і наступний рік. Ми, мабуть, змінимося й більше ніколи отак не сидітимемо. Хтось із нас кудись поїде або захворіє, або помре; перед нами простиралося майбутнє, невідоме, невидиме, можливо, не таке, якого нам хотілося, не таке, яким ми його планували. Втім ця мить була безпечною, нам ніщо не могло зашкодити. Ось ми сидимо разом, Максим і я, тримаючись за руки, і ні минуле, ні майбутнє наразі взагалі не мають для нас жодного значення. Ця мить була захищена, цей кумедний клаптик часу, якого він ніколи не згадає, про який ніколи більше не подумає. Він не плекатиме його, мов щось святе; Максим говорив, що варто зрубати трохи підліска біля алеї, і Беатріс із ним погоджувалася, вносячи власні пропозиції й водночас жбурляючи у Джайлза пучки трави. Для них це був звичайний пообідній час, чверть на четверту випадкового дня, така ж година й день, як і будь-які інші. Їм не кортіло притиснути цю мить до себе, захопити її в полон і захистити, як цього бажала я. Вони не відчували страху.

— Що ж, гадаю, нам варто рушати, — мовила Беатріс, струшуючи зі спідниці траву, — я не хочу спізнитися на вечерю до Картрайтів.

— Як там стара Вера? — поцікавився Максим.

— Ой, та як завжди, постійно торочить про своє здоров’я. Вона дуже постаріла. Картрайти обов’язково розпитуватимуть про вас.

— Переказуй їм моє вітання, — мовив Максим. Ми підвелися. Джайлз обтрусив капелюха. Максим позіхнув і потягнувся. Сонце сховалось. Я поглянула на небо. Воно вже змінилося, на ньому з’явилися баранці. Дрібні хмаринки стрімко плинули строєм, вишикувавшись шеренгами.

— Вітер змінюється, — зауважив Максим.

— Сподіваюсь, ми не потрапимо під дощ, — сказав Джайлз.

— Боюсь, кращою погода вже не стане, — мовила Беатріс.

Ми повільно рушили до алеї, де на них чекав автомобіль.

— Ви так і не побачили, як облаштували східне крило, — проказав Максим.

— Ходімо нагору, — запропонувала я, — лише на хвилинку.

Ми зайшли до зали