Дафна дю Мор'є - Ребекка

Мені видавалося дивним, що Беатріс прожила тут стільки років. Маленьким дівчам вона збігала цими сходами разом зі своєю нянею. Вона тут народилася, виросла; вона все тут знала, Мендерлей ніколи не пасуватиме мені так, як їй. Певно, в неї пов’язано з ним безліч спогадів. Цікаво, чи вона коли-небудь думає про минуле, чи згадує те худорляве й довготелесе дівча з хвостиком на голові, яким була колись і яке так не схоже на ту жінку, якою вона стала тепер, у віці сорока п’яти років, бадьору й статечну, геть іншу людину…

Ми зайшли до кімнати, і Джайлз, схилившись під низьким одвірком, промовив: «Як чудово! Стало набагато краще, чи не так, Бі?», а Беатріс сказала: «Слухай, старий, а ти попрацював на славу — нові штори, нові ліжка, все нове. Пам’ятаєш, Джайлзе, якою була ця кімната, коли ти зліг зі своєю ногою? Тут усе було таким тьмяним. Звісно, матінка ніколи не розуміла, що таке комфорт. Та й ти ніколи нікого сюди не селив, правда ж, Максиме? Хіба що, коли будинок був переповнений. Сюди завжди запихали холостяків. Що ж, мушу сказати, вона стала просто чарівною. До того ж вікна виходять у трояндовий сад, а це завжди перевага. Можна я напудрю носа?»

Чоловіки спустилися вниз, а Беатріс зазирнула в дзеркало.

— Це все зробила для вас стара Денверз? — запитала вона.

— Так, — відповіла я. — Гадаю, вона все дуже добре облаштувала.

— Ну, з її вишколом по-іншому вона й не змогла б, — зауважила Беатріс. — Цікаво, скільки, в біса, це коштувало? Закладаюся, що кругленьку суму. Ви не цікавились?

— Ні, звісно, ні, — сказала я.

— Ну, не думаю, що місіс Денверз це турбувало. Можна я скористаюся вашим гребінцем? Такі гарні щітки. Це весільний подарунок?

— Мені їх подарував Максим.

— Гм… Вони мені подобаються. Звичайно, ми також вам щось подаруємо. Що б ви хотіли?

— О, я насправді й не знаю. Не варто цим перейматися.

— Не кажіть дурниць, люба! Я не з тих, хто пошкодує зробити вам подарунок, навіть незважаючи на те, що нас не запросили на весілля!

— Сподіваюсь, ви не образились. Максим хотів, щоб ми одружилися за кордоном.

— Звісно, ні. Дуже розумно з вашого боку. Зрештою, це не виглядало так, наче… — вона замовкла на півслові й упустила сумочку. — Чорт, невже я зламала замок? Ні, таки все гаразд. Про що я там казала? Вже й забула. А, так, про весільні подарунки. Треба щось вигадати. Прикраси вас, вочевидь, не цікавлять.

Я промовчала.

— Ви так відрізняєтесь від звичайної пари молодят, — сказала Беатріс. — Днями вийшла заміж донька мого друга, і, звісно ж, у них усе почалося стандартно: білизна, кавові сервізи, крісла в їдальню й усіляке таке. Я подарувала їм доволі гарний торшер. Віддала за нього п’ять фунтів у «Гарродз». Якщо поїдете до Лондона купувати одяг, обов’язково зверніться до моєї кравчині, мадам Кару. В неї збіса гарний смак, і вона вас не надурить.

Беатріс підвелася з-за туалетного столика й поправила спідницю.

— Ви збираєтеся багатьох запрошувати? — поцікавилась вона.

— Не знаю. Максим нічого не казав.

— Кумедний він, ніколи не знаєш, що в нього на думці. Колись тут не можна було знайти вільного ліжка, будинок бував напхом напханий. Чомусь мені важко уявити вас… — вона раптом урвала себе й погладила мене по руці. — Ой, ну що ж, — промовила вона, — побачимо. Шкода, що ви не їздите верхи та не стріляєте, багато втрачаєте. А під вітрилами, часом, не ходите?

— Ні, — відповіла я.

— Слава Богу, — проказала Беатріс.

Вона підійшла до дверей, і я рушила вслід за нею коридором.

— Приїздіть до нас, як надумаєте, — мовила вона. — Я звикла, щоб люди самі напрошувались у гості. Життя надто коротке, щоб витрачати його на надсилання запрошень.

— Дуже вам дякую, — відповіла я.

Ми підійшли до сходів і поглянули вниз на залу. Чоловіки стояли на сходах знадвору.

— Ну ж бо, Бі, — гукнув Джайлз. — Вже почало накрапати, тож ми підняли дах. Максим каже, барометр падає.

Беатріс потисла мені руку і, нахилившись, похапцем клюнула в щоку.

— Бувайте, — сказала вона, — пробачте мені за те, що ставила вам стільки грубих запитань, люба, і казала те, що не варто. Максим підтвердить, що я ніколи не вирізнялась тактовністю. До того ж, як я вам уже казала, ви геть не та, кого я очікувала побачити. — Вона подивилася прямо на мене, склала губи трубочкою, немов перед свистом, а тоді вийняла з сумочки цигарку й клацнула запальничкою.

— Розумієте, — мовила вона, застібнувши сумочку й рушаючи донизу, — ви так не схожі на Ребекку.

Відтак ми вийшли на сходи надворі й побачили, що сонце вже сховалось за хмарами, накрапав рідкий дощ, а галявиною поспішав Роберт, щоб занести крісла в будинок.

10

Ми поспостерігали, як автомобіль зник за поворотом алеї, а тоді Максим узяв мене за руку й сказав:

— Дякувати Богу, це закінчилося. Хутко бери плащ і виходь. Біс із цим дощем, я хочу прогулятися. Ненавиджу всі ці посиденьки.

Він мав блідий і напружений вигляд, але я не могла зрозуміти, чому спілкування з Беатріс і Джайлзом, його рідною сестрою й зятем, так його втомило.

— Зачекай, доки я збігаю нагору по плащ, — сказала я.

— У квітковій кімнаті купа макінтошів, візьми один із них, — нетерпляче мовив він, — варто жінці зайти до своєї спальні, вона завжди застрягає там на півгодини. Роберте, принеси для місіс де Вінтер плащ із квіткової кімнати, будь ласка! Там, певно, висить із півдюжини дощовиків, забутих у нас різними людьми. — Він уже стояв на алеї й кликав Джеспера. — До мене, жебрацюро ледачий, струсиш трохи жиру! — Джеспер забігав колами, істерично гавкаючи в передчутті прогулянки. — Стули писок, дурню! — сказав Максим. — Заради Бога, де цей Роберт?

Лакей вибіг із зали з дощовиком у руках, і я поспіхом накинула його, незграбно поправляючи комір. Звісно ж, він виявився на мене завеликим та ще й надто довгим, однак часу, щоб замінити його, вже не було, тож ми рушили разом через галявину до гаю, а Джеспер побіг попереду.

— З мене