Дафна дю Мор'є - Ребекка

Я задумалася, чому вона сказала, що сподівається, замість того, щоб сказати, що впевнена у нашому щасті. Вона була доброю, щирою, вона мені дуже сподобалася, проте дрібка сумніву, яка відчувалася в її голосі, мене лякала.

— Коли Максим написав мені листа, — продовжила вона, беручи мене під руку, — і розповів, що зустрів вас на півдні Франції, що ви — дуже юна й дуже вродлива, мушу зізнатися, це мене дещо збентежило. Звичайно, ми всі сподівалися побачити яку-небудь світську красуню, надзвичайно сучасну, з розфарбованим обличчям, таку дівчину, яку очікуєш зустріти в подібних місцях. Коли ж ви зайшли перед ланчем до ранкової вітальні, я була геть збита з пантелику.

Беатріс засміялася, і я також. Однак вона не сказала, чи розчарувала її моя зовнішність, а чи заспокоїла.

— Бідний Максим, — мовила вона, — він пережив такі жахливі часи. Будемо сподіватися, вам удасться змусити його про все забути. Звісно ж, він обожнює Мендерлей.

Якась частина мене прагнула, щоб Беатріс продовжувала говорити, щоб розповіла мені про минуле більше, ось так природно й невимушено, однак десь глибоко в душі я не хотіла цього ні знати, ні чути.

— Знаєте, ми з ним зовсім не схожі, — сказала вона, — в нас цілком протилежні характери. По мені одразу видно все, що я думаю: подобаються мені люди чи ні, розлючена я чи задоволена. Я нічого не приховую. Максим зовсім інший. Надзвичайно мовчазний, надзвичайно закритий. Ніколи не знаєш, що в нього на думці. Я зриваюся з найменшого приводу, закипаю й заспокоююся. А Максим втрачає самовладання раз чи двічі на рік, проте тоді — Господи! — тоді він дійсно його втрачає. Втім не думаю, що ви його до такого доведете, ви здаєтесь такою врівноваженою крихіткою.

Вона усміхнулася й ущипнула мене за руку, а я задумалась про врівноваженість: як мирно й утішно це звучить, уявляєш собі жінку з в’язанням на колінах, зі спокійним гладеньким чолом. Жінку, яку ніколи ніщо не тривожить, якій ніколи не докучають сумніви й нерішучість, яка ніколи, на відміну від мене, не завмирала на місці, сповнена надій, жадань, з переляку гризучи свої нігті, невпевнена, який шлях обрати, за якою зіркою йти.

— Ви ж не проти, якщо я вам дещо скажу? — повела вона далі. — На мою думку, вам варто щось зробити зі своїм волоссям. Чому б його не закрутити? Воно у вас таке пряме, хіба ні? Певно, під капелюхом виглядає просто жахливо. Може, зачесати його за вуха?

Я слухняно зробила так, як сказала Беатріс, і почекала на її схвалення. Схиливши голову набік, вона критично мене оглянула.

— Ні, — мовила Беатріс. — Ні, думаю, так ще гірше. Це надає вам надто суворого вигляду, він вам не личить. Ні, все, що вам потрібно, — це завивка, просто щоб трішечки його підняти. Мені ніколи не подобався цей стиль а-ля Жанна д’Арк чи як він там називається? А що каже Максим? Він думає, що вам так пасує?

— Не знаю, — відповіла я, — він ніколи про це не говорив.

— Ну що ж, — мовила вона, — можливо, йому подобається. Не слухайте мене. Скажіть, ви купили який-небудь одяг у Лондоні чи Парижі?

— Ні, — відказала я, — в нас не було часу. Максим поспішав потрапити додому. До того ж я завжди можу замовити каталоги.

— З того, як ви одягнені, я можу зробити висновок, що вам начхати, що ви носите, — зауважила Беатріс, і, визнаючи провину, я опустила погляд на свою фланелеву спідницю.

— Мені не однаково, — промовила я. — Я обожнюю гарні речі. Просто досі мені завжди бракувало на них грошей.

— Цікаво, чому Максим не затримався бодай на тиждень у Лондоні, щоб придбати вам який-небудь пристойний одяг, — здивувалася вона. — Мушу зауважити, що з його боку це доволі егоїстично. Та й, окрім того, геть на нього не схоже. Зазвичай він такий вибагливий.

— Правда? — перепитала я. — Мені він ніколи не здавався вибагливим. Не думаю, що він узагалі звертає увагу на те, як я одягнена. Здається, йому однаково.

— Ох! — сказала Беатріс. — Ну що ж, у такому разі він, мабуть, дуже змінився.

Вона відвернулась від мене і, запхнувши руки до кишень, свистом покликала Джеспера, а тоді задивилася на будинок, що височів над нами.

— То західним крилом ви не користуєтесь, — промовила вона.

— Ні, — відповіла я. — Ні, наша кімната розташована у східному. Там усе облаштували.

— Невже? — здивувалась Беатріс. — Я й не знала. Цікаво, чому так.

— Це була ідея Максима, — пояснила я. — Здається, йому там подобається більше.

Беатріс не відповіла, вона продовжувала дивитися на вікна й насвистувати.

— Ви знайшли спільну мову з місіс Денверз? — раптом поцікавилась вона.

Я нахилилася й почала гладити Джеспера по голові, пестячи його вуха.

— Я мало з нею бачилась, — відказала я. — Вона мене дещо лякає. Мені ще ніколи не доводилося зустрічати таких, як вона.

— Так я й думала, — мовила Беатріс. Джеспер поглянув на мене своїми великими очима, слухняними, навіть сором’язливими. Я поцілувала його шовковисте тім’я й торкнулася долонею чорного носа. — Її не варто боятися, але в будь-якому разі не дозволяйте їй це помітити. Звісно, я ніколи не мала з нею справи, але не думаю, що мені цього хотілося б. Так чи інакше, до мене вона завжди ставилася дуже ввічливо.

Я продовжувала пестити Джеспера.

— Вона поводиться з вами дружньо? — поцікавилась Беатріс.

— Ні, — відповіла я. — Не надто.

Беатріс знову заходилася насвистувати й потерла голову Джеспера ступнею.

— На вашому місці я б не спілкувалася з нею більше, ніж це необхідно, — сказала вона.

— Так, — промовила я. — Але вона дуже вправно хазяйнує, мені не доводиться в це втручатись.

— О, не думаю, що вона б заперечувала, — зауважила Беатріс. Минулого вечора це саме сказав Максим, і мені видалося дивним, що вони обоє дотримувалися однакової думки. Мені ж здавалося, що втручання — це саме те, чого місіс Денверз не хотілось.

— Гадаю, з часом вона змириться, — сказала Беатріс, — однак спершу вам може бути доволі скрутно. Звісно, вона скажено ревнує. Я боялась, що так воно й буде.

— Чому? — запитала я, дивлячись