Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 17

Гуляючи людними вулицями, ми виходимо на головну площу. Тут я помічаю те, що підштовхує мене на геніальну думку. 

— Дивись, — кажу, вказуючи вперед.

Просто серед площі, оточений рядами ялинок, розташувався муніципальний каток. Бетонне коло з покриттям із гладенького льоду освітлюється різнокольоровими гірляндами. На ньому повний аншлаг — парочки повільно ковзають, тримаючись за руки, малі шаркають, спираючись на ходунки у вигляді пінгвіна з ручками, а хтось обережно пересувається, вчепившись у бортик. Місце, де я точно зможу показати свої сильні сторони. 

— І що? — питає Аліса, проте її тон видає обережну цікавість.

— Каток. Це знак.

— Знак, що від цього місця треба триматися якомога далі. 

— А от і ні! Це твій шанс нарешті навчитися ковзати. 

— Тато вже намагався навчити мене…

— А тепер моя черга. 

Аліса мовчить, тільки її очі перелякано стрибають від однієї людини на льоду до іншої. 

— Ой, ні. Розбиті коліна у мої сьогодні плани не входили.

— Постривай, не треба відразу відмовлятися. Коваль, безперечно, професіонал, але, може, його підхід був надто… хокейний. Тобі потрібен хтось, хто покаже тобі, що катання може бути веселим і безпечним.

Вона перехрещує руки на грудях.

— І ти плануєш це зробити тут? Перед усіма? 

Я сміюся.

— А чому ти соромишся цих людей? Ти ж навіть не знаєш їх. 

— Але вони сміятимуться з мене…

— Я нікому не дозволю сміятися з тебе.

— Ти ж сам сміявся! — вона штовхає мене кулаком у бік. — Забув чи що?

— Я не сміявся… Я посміхався. А це різні речі.

— Ти іржав, як кінь.

— Але сьогодні не буду. Обіцяю тобі.

Вона довго дивиться перед собою. Вагаючись, обдумує мою пропозицію. 

— Добре, — цідить крізь зуби. — Давай спробуємо. 

Я радію, як хлопчисько. У мені прокидається виклик: показати, що я можу зробити те, чого не зміг її батько.

Ми орендуємо ковзани. Аліса взуває їх й настільки міцно зав’язує шнурки, наче від цього залежить її життя. Люди перед стрибком з парашутом так ретельно не перевіряють спорядження, як вона перед катанням. Я обіцяв не сміятися, проте на практиці це виявилося складніше, ніж здавалося. 

— Навіщо я це роблю?.. — гарчить вона, стоячи біля бортика з таким серйозним і навіть суворим виразом обличчя, ніби перед нею не каток, а смертельна арена гладіаторів. Її ноги затиснуті разом, а пальці впиваються у поручень з такою силою, що мені стає шкода пластикову конструкцію.

— Вперед! Це не так страшно, як здається, — підбадьорюю її, вже ковзаючи спокійно, як риба у воді.

Вона кидає на мене скептичний погляд.

— Легко сказати, коли твоє тіло запрограмоване на це від природи. 

Повертаюся до самого краю, й простягаю їй руку.

— Я тобі допоможу.

Аліса вагається, а потім обережно накриває мою долоню своєю, зробивши крихітний крок уперед.

— Здається, я уже жалкую про це рішення, — шепоче вона, коли лезо її ковзана нарешті доторкається льоду. — У мене ноги самі підгинаються!

— Тобою керує страх, — відповідаю, злегка притягуючи її ближче.

Вона знімає другу руку з бортика й обережно намагається втриматися на ногах. Її погляд розривається між поверхнею льоду та моїм обличчям, наче їй складно вирішити, що становить більшу небезпеку.

— Гаразд, ми йдемо повільно, крок за кроком, добре? — кажу, підбадьорливо всміхаючись.

— Крок за кроком, каже він. Як можна крокувати з лезами під підошвою? Це ж нонсенс! — бурмоче Аліса, обережно пересуваючи одну ногу вперед.

Смішно дивитися, як вона намагається контролювати кожен рух, а тим часом маленький хлопчик на ковзанах розгулює поряд із бездоганною легкістю. Він проходить настільки близько, що Аліса злякано вирішує знову вчепитися в мене.

— Я все ще не розумію, чому погодилась на це, — зітхає вона, але її губи тримають напружену усмішку.

Я підіймаю брови.

— Бо довіряєш мені.

Вона підіймає погляд і задумливо мовчить. Але в її очах є іскра.

— Ну добре. Тепер я відпущу тебе… — промовляю, хоча насправді зовсім не хочу прибирати руки з її талії. 

З талії? Упс, як вони там опинилися?

— Нізащо! — верещить, міцніше притискаючись до мене. — Просто… підштовхуй мене, окей? Проїдемо коло, і звалюємо звідси.

— Домовилися. 

— Але не відпускай.

Попри страх та нерви, з кожною секундою Аліса ковзає дедалі впевненіше. Я тримаю її обома руками, трохи відхиляючи корпус назад, щоб вона не завалилася вперед. Її вага легко переноситься на мене, і я подумки посміхаюся від того, наскільки мені приємно бути опорою. Тим, кому можна довіряти й на кого можна покластися. 

— Знаєш, що? — раптом озивається вона. — Я починаю отримувати від цього задоволення.

— Ти не знала, проте я спеціаліст із задоволень, — усміхаюся, легенько коригуючи її позицію. 

Вона різко розвертається. 

— Які ми самовпевнені… — бурчить у відповідь.

Її погляд знову зустрічає мій. На долю секунди все завмирає. Ліхтарі світять якось тепліше, сніжинки падають м’якіше, і цей легкий вечірній морозець більше не здається колючим.

— Тримайся за мене, — кажу, але ці слова уже зовсім не про ковзання.

Час немов зупиняється. Її пальці затримуються на моєму плечі, я чудом відчуваю їх крізь тканину куртки. Її дихання змішується з моїм, тепле і хвилююче. Вона дивиться на мене ніби запитує, чи це правильно, а я подумки відповідаю: так, це не просто правильно — це неминуче.

Нахиляюсь ближче. Помічаю, що Аліса затамувала подих. Її губи відкриваються, наче вона хоче щось сказати, але передумує. Трохи вагаюсь, адже боюся, що в останню секунду все зіпсую.  Коли наші губи зустрічаються, світ зникає. Спершу вона трохи напружена, ніби не вірить у те, що відбувається, але за кілька секунд відповідає з енергією, від якої мені зносить дах. Її руки ковзають з плеча на шию, і пальці ненароком заплутуються у моєму шарфі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍