Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

16.1

Олівер

Мої очікування щодо ресторану були досить стриманими, але треба визнати — все склалося краще, ніж я думав. Принаймні, Хантер не підставив мене, порадивши забронювати столик у якійсь забігайлівці. З реакції Аліси було зрозуміло, що їй тут подобається, та й стравами вона смакувала із задоволенням, а це вже половина успіху. Плече не турбувало, бо на цей вечір я пожертвував додаткову дозу знеболювальної ін’єкції. Хоча, замість цього було б розумніше вколоти собі якесь заспокійливе, бо час від часу моя нервова система давала збій… 

Я був упевнений у багатьох речах. У грі на очах тисячі глядачів та вболівальників, у флірті з хокейними зайками чи навіть у здатності відбивати незручні запитання журналістів. Але за кожної зустрічі з цією дівчиною мої думки рухаюся, як шайба, що відскакує у невідомому напрямку після невдалої спроби спіймати її. Я намагаюся тримати себе у руках, проте нервую, наче… чорт, навіть порівняти ні з чим. Я, бляха, ніколи так не нервував!

На якийсь час мені вдалося узяти себе в руки й підтримувати розмову, та з кожним поглядом Аліси у мій бік, я все більше почувався першокурсником, який намагається скласти екзамен, не вивчивши навіть імені викладача. Відверто кажучи, я ледь не впустив виделку, коли вона, потягнувшись за серветкою, випадково торкнулася моєї руки. Уявляю, який би це був сором… Та що поробиш? Коли я концентруюся на тому, щоб вести адекватний діалог, то втрачаю контроль над кінцівками. 

— Вам все смакує? — питає офіціант, і я так різко повертаюся, що мало не збиваю свічку. Круто. Пожежа точно зробила б це побачення незабутнім.

Як підсумок, після кількох ідіотських ситуацій — від спроб собі на штани воду з келиха до невидимої битви зі столовими приборами, — вечеря минула добре. А тепер час розрахуватися та продовжити вечір. Я ще не готовий прощатися.

Коли нам приносять рахунок, Аліса швидко шарудить у своїй сумочці, витягаючи гаманець. Вона цілеспрямовано бере чек.

— Скільки там з мене?... — бурмоче пробігаючи поглядом по написаному. — Хоча байдуже, розділимо навпіл. 

Я майже підстрибую від несподіванки. Тобто — розділимо? Це ж справжня наруга над побаченням! Я намагаюся зберегти контроль над емоціями, гальмуючи руками по столу.

— Стоп. Ти хочеш заплатити? — перепитую настільки ошелешено, ніби вона запропонувала перемити весь посуд у ресторані.

— Ну… так, — спокійно відповідає Аліса. — Що такого?

— Та я швидше власний будинок закладу подарую, ніж дозволю тобі це зробити, — заявляю, вириваючи рахунок з-під її носа.

Вона сміється.

— У тебе немає будинку. 

— То була метафора. Суть ти зрозуміла. 

— Але я читала, що у Канаді саме так і роблять…

— Так роблять жлоби, — і всі мої знайомі, якщо бути чесним. І я на минулих побаченнях. Але це інше. — Та й взагалі. Якщо твій тато дізнається, що я дозволив тобі заплатити за вечерю… Він заб’є мене ключкою та продасть на органи, аби компенсувати тобі фінансові та моральні збитки. 

Аліса затуляє обличчя руками. Її плечі здригаються від сміху.

— Не думаю, що тато моніторить, хто платить за вечерю.

— У будь-якому разі. Я оплачу, крапка.

Поки офіціант підходить і забирає мою картку, Аліса з ледь вдаваним розчаруванням ховає гаманець назад у сумку.

— Ти щойно заробив ще кілька балів на свою користь, — промовляє вона. — Це побачення впевнено наближається до статусу “ідеального”.

Тепер головне нічого не зіпсувати. 

Ми виходимо з ресторану, і я одразу глибоко вдихаю морозне повітря. Сніг тихо скрипить під ногами, а золотаві вогні ліхтарів виглядають теплими, попри холод навколо. Аліса йде поруч, ховаючи руки в кишенях пуховика, і кидає погляд на темно-синє небо, посипане дрібними зірками.

— Прогуляємось? — питаю, трохи нахилившись, щоб побачити її обличчя.

— Чому б і ні? — відповідає вона, і на її губах з’являється легка посмішка. — До речі… чия черга ставити питання?

— Твоя, — я мимоволі напружуюся. Ось вона — чергова можливість виставити себе дурником.  

— Хм… Про що ти мрієш? Знаю, це банально, та все ж…

— Стати гравцем НХЛ, — видаю, навіть не замислюючись. 

Аліса закочує очі. 

— А окрім цього? Якщо не брати до уваги кар’єру. 

— Більше ні про що. 

— Зовсім? Навіть, якщо мислити глобально. Типу… побувати у космосі чи здійснити навколосвітню подорож.

— Якщо глобально, — я на мить зупиняюся. Вагаюсь, чи варто бути з нею аж настільки щирим. Я ще нікого не підпускав занадто близько до себе. — Я б хотів знайти свою сім’ю. Не батьків, які відмовилися від мене… Їх я все одно не пробачу. Але раптом у мене є брати чи сестри? Я б хотів мати рідних. 

— А ти намагався? — питає вона ледь не пошепки.

— Так, кілька разів. Проте кожного разу кидав цей задум.

— Чому? 

— Напевно, боюся розчарування. Не знаю…

Аліса знімає рукавицю та бере мене за руку, міцно стискаючи долоню. 

— Я тебе розумію. Відчувала щось подібне, коли летіла сюди. Якщо тобі знадобиться моя допомога, то…

— Дякую, — я стискаю її руку у відповідь та видушую з себе посмішку. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍