Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 16

— Ні, це не я, — раптом відповідає Олівер із такою серйозністю, що чоловік спантеличено зупиняється за крок від нашого столу.

— Але ж… — починає незнайомець, озираючись на дівчат, які щойно відійшли.

— Ми схожі, — Олівер злегка посміхається, — але ні, я не Маккей. Бажаю вам гарного вечора.

Чоловік киває, та я помічаю, як смішно його брови тремтять від сумнівів. Врешті він відходить, і Олівер, витримавши ще кілька секунд, видихає полегшено.

— Ти збрехав! — сміюся я.

— Ну, «збрехав» звучить надто серйозно, — він знизує плечима. — Це був… виверт зі складної ситуації.

— Виверт, ясно. Ти так часто робиш?

— Коли вимагає ситуація, — киває Олівер, вже майже не стримуючи посмішки. — От зараз, наприклад, я хочу провести час з тобою, а не перетворювати все це на зустріч із вболівальниками. 

— Тоді, щоб не гаяти час, пропоную гру,  — я відкладаю серветку, випрямляючи спину.

— Слухаю, — зацікавлено дивиться Олівер.

— «П’ять питань». По черзі запитуємо одне одного про все, що завгодно, і не маємо права ухилятися від відповіді.

Олівер грайливо примружується, наче прикидає, чи це не пастка.

— Домовилися. Ти перша.

— Окей… моє питання до тебе, — починаю я, нахилившись ближче до столу. — Чому ти став хокеїстом?

Олівер відводить погляд убік, і його обличчя раптом серйознішає. Мабуть, моє питання зачепило щось більше, ніж я очікувала. Він трохи зсуває келих із водою, немов йому потрібно зосередитися, перш ніж відповісти.

— Як би це простіше пояснити… Хокей був єдиним, що тримало мене на плаву в ті часи, — його голос звучить спокійно, але в ньому є щось таке, що мимоволі змушує мене напружитися.

— У ті часи? —  обережно перепитую, а він продовжує:

— Я виріс у дитбудинку. Навряд чи ти уявляєш, що це таке. Там живуть з відчуттям, ніби всі навколо — просто товариші по нещастю. Загальний смуток викачує з тебе всі сили. Ніхто не чекає від тебе успіху… Єдине, чого вимагали вихователі та вчителі — не створювати проблем. І, звісно, були заняття спортом, щоб у нас залишалося менше часу на дурниці. Найбільш популярним у нашому оточені став хокей. Спершу це були прості тренування, більше схожі на розвагу. Але коли в тебе щось починає виходити… ти починаєш вірити, що можеш вирватися з цього кола зневіри, якщо достатньо старатися.

Я вдивляюся в його обличчя, і раптом уявляю зовсім іншого Олівера: хлопчика з обдертими колінами, у незграбному хокейному захисті, який ловить шайбу на простому імпровізованому льоду.

— І ти вирвався, — кажу у півголоса.

Олівер киває.

— Так. Але… я б нічого не досяг, якби не удача. Моє життя змінив щасливий випадок, — його погляд знову стає задумливим. — Мені було сімнадцять. Грав за місцеву юнацьку команду. А потім на одній з ігор до нас приїхав волонтер із Фростгейту. Ніхто з хлопців не впізнав у ньому професійного тренера. А то виявився твій батько… Він був у благодійній поїздці й просто прийшов подивитися матч.

— Мій тато? — перериваю його, несподівано напружуючись ще більше.

— Він, — Олівер ледь помітно посміхається. — Підійшов до мене після гри й сказав: «У тебе талант. Чому ти марнуєш своє життя, граючи за селюків?» А потім він розповів про молодіжну програму, і навіть супроводжував на відбір, узявши наді мною тимчасову опіку.

— Тобто… якби не тато, ти б не грав у великому хокеї? — моє серце калатає в грудях, я досі не вірю, що це правда.

— Хто зна… — відповідає він просто. — Але однаково. Його віра в мене… Це перше, що дало відчуття, ніби хтось бачить у мені дещо більше, ніж просто дитину з сиротинця. 

Його слова повисають у повітрі, залишаючи нас обох замисленими. Тепер я розумію, чому Олівер так відчайдушно тримається за свою кар’єру. Вперше відчуваю глибоку повагу до його впертості.

— Що ж… Мені було приємно почути це. Дякую.

Олівер киває.

— Тепер моя черга?

Я підозрюю, що його питання буде підступним — щось на кшталт «чому я тобі подобаюся» або навпаки «які риси в мені тебе дратують». Але замість цього Олівер хитає головою й запитує:

— Чому ти вирішила приїхати в Канаду?

Його тон серйозний, навіть трохи м’який. Я відкладаю серветку й на секунду задумуюся, як відповісти. 

— Це складне питання, — зізнаюся нарешті.

— Спробуй, — каже він, уважно вивчаючи мене очима. 

— Ну… Гадаю, я хотіла краще пізнати тата. Він майже не розповідав про себе, а мама завжди описувала його… у невигідному сяйві. Мені хотілося дізнатися правду. Чи дійсно він такий поганий. 

Олівер мовчки слухає.

— А ще... — я трохи вагаюся. — Якщо чесно, я відчувала, що застрягла. У Херсоні все здавалося таким знайомим, передбачуваним. Ніби ти живеш під куполом, де кожен день повторює попередній. Я хотіла чогось іншого. І коли тато запропонував приїхати, я подумала, що це мій шанс побачити, який вигляд має життя з іншого боці планети.

— І як вигляд? — питає він, схилившись ближче.

Я сміюсь, щоб трохи розрядити напругу.

— Цілком привабливий.

Він теж посміхається. Але я бачу, що його цікавить відповідь глибшого рівня.

— Я все ще звикаю, — визнаю щиро. — Іноді здається, що тут забагато нового, і часом хочеться втекти назад у свій маленький «купол». Але частіше — ні. Частіше я думаю, що це була правильна авантюра.

Олівер на мить задумується, я знову бачу на його обличчі ту концентрацію, яку складно розшифрувати. Тоді киває:

— Думаю, купол тобі точно не пасував. Ти вже тут… у Фростгейті, попри холод, ніяковість, навіть драконів. І це означає, що ти хочеш більшого. Це круто.

— Хм… Але немає жодної гарантії, що вже завтра я не зберу валізу додому. 

— Ні, не треба, — видихає. — Залишайся тут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍