Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

15.1

Машина плавно гальмує, і я перевожу погляд з ялиць уздовж дороги на великий скляний фасад ресторану, що переливається м’якими вогнями. Назва закладу — The Aurora — написана вишуканим шрифтом, що ідеально пасує до стриманого стилю будівлі. Доріжка перед входом посипана піском, щоб такі граційні лебедиці, як я, не послизнулися. На ліхтарних стовпах обабіч дверей розвішані тонкі сріблясті гірлянди. Місце виглядає затишним і навіть трішки магічним у зимових сутінках.

— Ого… — мимоволі виривається у мене, коли я бачу, як парочки входять у ресторан, поправляючи пальта та обмінюючись лагідними усмішками.

— Ти наче схвалюєш, — каже Олівер, і в його голосі відчувається гордість.

— Так, тут гарно, — відповідаю щиро, хоча й намагаюся зберігати нейтральний вигляд. — Поради Хантера тебе не підвели.

Він виходить з машини, обійшовши, відкриває для мене дверцята. Я, беззаперечно відчувши себе принцесою хоча б на кілька секунд, приймаю його жест.

— Напевно, тут дорого… — промовляю, ковзаючи очима по ідеально натертих вікнах і спостерігаючи, як пара біля нас вітає офіціанта, немов старого друга.

— Яка різниця? — посміхається Маккей і знизує плечима.

А така, що у Канаді навіть на побаченнях рахунок заведено оплачувати навпіл. Я не хочу витратити на вечерю всі свої заощадження. Звісно, про це Олівер не дізнається. Слава кредитному ліміту на картці.

Інтер’єр ресторану перевершує мої сподівання: тут усе виглядає настільки витончено, що я боюся зайвий раз наступити чоботами на білосніжну підлогу. Свічки в центрі кожного столика, стримане освітлення, граціозні дерев’яні панелі й запах трав’яного чаю в повітрі створюють атмосферу легкого затишку.

До нас підходить офіціант у темному костюмі. Із посмішкою відводить нас до столика біля вікна. За склом видно засніжену площу, що підсвічується приглушеними ліхтарями. Я дозволяю собі розслабитися, насолоджуючись першими хвилинами “офіційного побачення”.

Олівер чекає, поки сяду я, а тоді опускається навпроти. У цей момент він виглядає таким зосередженим, що я ледве стримую посмішку.

— Сподіваюся, ти голодна, — підморгує він, поки я розглядаю меню.

Залежить від цінників.

— Трохи є, — відповідаю, з полегшенням відмітивши, що здатна заплатити за вечерю.

Ми обоє довго вивчаємо асортимент страв, і я відчуваю, як ніяковість поступово тане. Атмосфера ресторану й тепло від палахкотіння свічок змушують мене трохи розслабитися.

Олівер легенько стукає пальцем по столу, пробігаючи поглядом по рядках, і, зрештою, зупиняється на розділі з пастою.

— Я візьму "Тальятеле з білим грибним соусом". А ти?

— Гадаю… ризикну спробувати те ж саме, — кажу я, вдавано-урочисто підкреслюючи останнє слово.

Олівер посміхається, наче відчуваючи себе героєм, який відкрив мені таємний кулінарний світ, і махає офіціанту. Та як тільки ми закінчуємо із замовленням, наш затишний вечір отримує несподіваний поворот.

— Ви — Олівер Маккей?! — лунає жіночий голос з-за плеча Олівера.

Я підводжу погляд і бачу двох дівчат із телефоном у руках, які дивляться на нього з непідробним захватом. Їхні очі горять так яскраво, що мені доводиться швидко кліпати, аби не осліпнути.

— Ем, так. Це я, — підтверджує він, натягнуто посміхаючись.

— Неймовірно! Зблизька ви ще… більший. Можна з вами сфотографуватися? 

Я роблю вигляд, що заглиблена у вивчення інтер’єру, хоча насправді краєм ока стежу за кожним рухом Олівера. Він напружено посміхається, злегка підвівшись, щоб потрапити в кадр. Дівчата блискавично роблять пару селфі й, здається, не збираються йти.

— Це ваша дівчина? — запитує одна з них, киваючи у мій бік. — Як давно ви разом? 

Я ледь не давлюсь ковтком води, яку саме потягнула з келиха, але, на щастя, стримую кашель.

— Вона… ми… просто вечеряємо, — пробує пояснити Олівер, але сам теж виглядає вкрай ніяково.

— Ооо, ми зрозуміли! Не будемо заважати. Просто хотіли сказати, що ви — найкращий воротар! Бажаємо вам нових перемог!

— Дякую, — відповідає він, нарешті видихаючи, коли дівчата відступають.

— Тягар слави… — хмикаю, коли ситуація трохи заспокоюється.

— Тебе це напружує? — повертається до мене, перехоплюючи мій погляд.

— Та ні. Просто не звикла до такої уваги.

— Я б волів, щоб вони не запитували про… знаєш, — він жестом обводить наш стіл, маючи на увазі "чи ти моя дівчина".

— Чому? Хіба це не лестить твоєму его?

— Моє его до тремтіння в колінах боїться зіпсувати це побачення, — сміється він, схиляючись трохи вперед.

Але я вже бачу, як до нас з іншого боку прямує чоловік середніх років у пуховику й шапці. На його обличчі — впевнений намір втрутитися у наш особистий простір.

— Готуйся до ще одного селфі, — додаю я.

І коли ми обоє зітхаємо, незнайомець запитує:

— Вибачте, це дійсно ви?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍