Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— І оце повну торбу книжок тягнеш? — здивувався я, бо не чув, що по селах люди дуже вже читали. Ще там учитель або лікар, ну, може, іноді панотець. Але і їм такої великої торби забагато.

— Повну!

— А подивитися можна, що за книжки такими торбами продаються? — спитав у нього. А то, думаю, може, це листівки якісь бунтівні.

— Можна, — відкрив він торбу, дав одну книжку. Я відкрив, а там літер немає, самі дірки якісь, наче хтось голкою папір штрикав.

— Що це ще таке? — спитав здивовано у товстуна, а він задоволено посміхається.

— Це книжки для сліпих. Шрифтом Брайля надруковані.

— Так літер же не видно! — не міг я второпати.

— А це ж для сліпих літери, то й не потрібно, щоб було видно їх очима.

— А як же вони читають?

— Пальцями. Ось так, — сказав він і став пальцями по аркушу водити, по тих дірках, які з паперу стирчали.

— Що ж по дірках зрозумієш?

— Це не просто дірки, а літери. Сліпі їх пальцями торкаються і так читають, не гірше, аніж зрячі — звичайні книжки.

— Велика премудрість Господня! — здивувався я. — А що, у Пищиках сліпих стільки, що ціла торбега книг знадобилася?

— Сліпих там багато. Більше, аніж у будь-якому місті. Ну, може, за винятком Москви чи Петербурга. А може, і ні.

— А чого так? — не приховував я подиву. — Народжуються вони сліпими, чи що?

— Та ні, стають, — якось не дуже охоче сказав товстун.

— Як стають?

— Та стають — і все, — скривився він аж, чогось неприємно було йому говорити. — А чого ти так Пищиками зацікавився?

— Так уперше чую про таке село, щоб сліпих стільки! І, мабуть же, з благородних вони, бо мужик, тим більше сліпий, читати не буде, — здогадався я.

— Справді, здебільшого з благородних. Хоча і мужики є.

— Слухай, так а чого сліпнуть? Дуже вже мені цікаво стало.

— А ти сам хто?

— Я прикажчик пана з Харкова, який наказав собі на наступний рік дачу придивитися десь по Дніпру. Щоб риболовля була, тихі місця, краєвид із вікон добрий і недорого. Але ти про ті Пищики розкажи. Бо цікавість аж розбирає!

— А що розповідати? Багато там сліпих. Я їм книжки продаю, на хліб заробляю. Ось і все, — сказав він, але ж бачив я, що не все, далеко не все розповів. Ну, для таких випадків була в мене з собою фляга з горілкою.

— І зараз є? — спитав той Стьопа, який від мене кулаком отримав, зараз он отямився, лежав і слухав.

— Ні, зараз немає. Я ж на фронт їду, а не на розслідування.

— Погано, — зітхнув солдат.

— Не заважай, Стьопко, лежи та слухай! Продовжуйте, Іване Карповичу, будь ласка!

— Ну так от, дістав я флягу, запропонував торгівцю. Той відмовився, але очі аж горять. Ну, я наче ковток зробив, крекнув від задоволення, потім іще. Тут він не втримався:

— А дайте і я спробую.

Я дав, він схопився і такий ковток зробив, що на третину фляги. А фляга ж у мене не панська, що ото мерзавчик тільки і влізе, а солдатська, на півлітра.

— Ой, та не ятріть душу, Іване Карповичу, а то ж випити хочеться! — аж застогнав Стьопа.

— Добре, не буду. Одним словом, скоро так зробилося, що фляга порожня, а торгівець — тепленький. Ну, тут я знову його про Пищики спитав. Звідки це там стільки сліпців.

— Та це через сучку ту, — відповів торгівець.

— Ти, по-перше, не лайся, а по-друге, поясни, про кого балакаєш, — суворо сказав я, бо ж лаятися — то перед Господом ганьбитися.

— Про доньку коваля пищиківського, про Орину, — закивав торгівець. — Така гарна, що як хто її побачить, так одразу і сліпне.

Подивився я на нього: наче не жартує, хоча ось таке верзе.

— То це у Пищиках усі сліпі, чи що? — спитав я.

— Ні, не всі. На жінок вона не діє, то жінки зрячі. А чоловіки — майже всі сліпі. Бо як не бережуться, неодмінно колись та подивляться.

— Чого ж її у хаті не зачинять, Орину ту, щоб людей урятувати?

— Зачиняли її, кілька разів, але сліпі зносили паркани і двері ламали, щоб вона до них виходила.

— Навіщо це їм, вони ж сліпі? — не зрозумів я.

— Та кажуть, що тільки її і бачать. Так у них темрява повна, ніч у молодик, а Орина вийде — і бачать вони її, насолоджуються красою її неземною, хоч і сліпі.

— Що, таки гарненька?

— Не те слово! — п’яно зітхнув торгівець. — Інакше чого б ото люди сліпилися.

— А ти що, її бачив? — підозріло спитав я.

— Бачив, багато разів. Я ж уже кілька років до Пищиків книжки вожу.

— А як же ти не осліп?

— Бозна. Чомусь от не бере мене. Будь-хто подивиться на Орину і тут же зір втратить. А я скільки її бачив — і нічого. Ну, як нічого, очі від неї болять. Поболять і заспокояться, а всі інші люди сліпнуть.

— Дива які. Господи, хоч не нечистої сили це підступи?

— Та ні. У Пищиках церква є, і Орина туди на служби божі ходить.

— І що панотець?

— Та сліпий і панотець, і диякон, і служки майже всі. Але Орину вони люблять і захищають. Ну, як і всі інші залицяльники.

— Хто?

— Залицяльники. Ну, ті, які до Пищиків приїхали, осліпли і залишилися при Орині.

— А що, є і такі?

— Та більшість. Їдуть люди з усіх усюд. З Петербурга і Одеси, з Ростова і Харкова, та зі всієї імперії, а ще й іноземці трапляються! — аж наче вихвалявся торгівець.

— І що вони роблять у тих Пищиках?

— Та сидять під хатою Орини, чекають, коли вийде. Чи на город, чи по воду.

— Чого чекають?

— А щоб дивитися на неї.

— Та сліпі ж вони!

— У всьому сліпі, а ось її бачать. І так їй радіють, що ладні днями під хатою в неї сидіти, чекати, поки з’явиться вона.

— Дива які! Але