Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

чого люди здорові до Орини ідуть? Хіба не знають, що осліпнуть?

— Та знають. Але тягне їх, як бджіл до меду. Нічого з собою зробити не можуть. Кажуть собі, що не дивитимуться, коли треба очі заплющать, приїздять до Пищиків, серед сліпих ходять, а потім вийде Орина — і все: подивляться та й самі сліпими стають.

— Та ну не може бути такого! — не повірив я.

— Як не хочеш, то не вір, я не наполягаю. А в тебе ще фляжки немає?

— Ні, немає.

Засумував торгівець, а потім заснув. Розвалився на возі, так хропе, що аж Чалий сіпається, а Чалий же кінь сміливий. Їду я і думаю про те, що почув. З одного боку — маячня, всяке жінка може з чоловіком зробити, навіть і осліпити, але на час, а не назавжди. Та й такого, щоб десятками осліпляла, я не чув. З другого боку, сліпці ж є. Вирішив дарма не гадати, ось невдовзі на власні очі все побачу і з’ясую.

Коли прокинувся торгівець, я його водою пригостив, воно ж сушить після п’яного сну. Він попив, подякував. Аж ось і перехрестя.

— О, це дорога на Пищики. Дякую, добрий візнику. Успіхів тобі в пошуках твоїх.

— То я тебе підвезу. Цікаво стало мені подивитися на ті Пищики.

— Ні, дякую, не треба, — закрутив головою торгівець.

— Я наполягав. Він подивився на мене серйозно.

— Слухай, не треба тобі в Пищики. От не треба!

— Та ти не хвилюйся, я дивитися на Орину не буду.

— Слухай, мужик. Мені байдуже, що там із тобою буде. Але ти ж добра людина. Мене підвіз, горілочкою пригостив, водичкою напоїв. Бачу, що хороший ти, родина ж у тебе, напевно, вдома є. То кажу тобі — їдь звідси. Хоч куди, а про Пищики забудь. От наче і не було їх, наче привидівся я тобі у сні.

— Та не хвилюйся ти...

— Мужик, прошу тебе. Це ж на мені гріх буде за тебе, бо я тобі про ці Пищики розпатякав. Прошу, не їдь. Бо будеш потім сліпцем ходити і мене лаяти та чекати, коли Орина вийде.

— Та не буду я на неї дивитися!

— Всі так кажуть! Всі ті сотні чи тисячі бідолах, які по Пищиках вештаються, і собі, і людям обіцяли, присягалися, що не подивляться на Орину. А всі як один подивилися! Бо не в силах людських утриматися від того!

— Але ж тебе не взяло!

— А тисячі інших узяло. Невже думаєш, що й тобі пощастить? — спитав він і подивився на мене.

— Ти, мабуть, думаєш, що я теж схочу книжками торгувати, то не бійся! Я своїм місцем задоволений, — сказав йому, а він зареготав.

— Дурню, нічого я не боюся, бо ніхто, крім мене, торгувати у Пищиках не зможе. І ти, й інші осліпнуть і під хатою Орини сидітимуть. Слухай, я тобі не батько, а ти мені не син, щоб учити, куди тобі їхати. Хочеш — їдь, хочеш — не їдь. Я тебе попередив, а тепер піду.

— Та почекай, може, я ще вирішу поїхати до Пищиків.

— Я з тобою не поїду. Не хочу гріха на душу брати.

Закинув він торбегу собі на плечі й пішов. Товстенький, незграбний. Я постояв-постояв і до Золотоноші подався.

— Невже здалися, Іване Карповичу? — пролунало у вагоні. Всі дивилися на мене з подивом. Бо що це за історія, яка нічим не закінчилася? Бува, не тухлятиною Іван Карпович почастував?

— Звісно, що не здався! — заспокоїв я товариство. — Дещо мені купити треба було в Золотоноші, а наступного дня знову я поїхав до Пищиків тих. Дорогою нагнав кількох чоловіків, з яких один шкутильгав. Судячи з одягу — міські, судячи з розмов — освічені. Побачили мене, спитали, куди їду.

— А ви куди ідете, хлопці?

— До Пищиків, це село таке неподалік Дніпра. Може, підвезете, ми заплатимо, — попросив один із них.

— Треба було в Золотоноші візника брати, — підказав я їм.

— Там перелякані всі якісь, не хочуть до Пищиків везти. То як, підвезеш? У саме село і їхати не треба, перші хати побачимо і підемо.

— Ну, всіх узяти не зможу, вас он четверо.

— Та всіх і не треба. Товариша нашого підвезіть, бо в нього черевики ноги натерли, а босоніж ходити не звик.

— Ну, давайте, підвезу. Сідай, хлопче.

— А ще ось мольберт візьміть, а то важкий, — попросив один із хлопців.

Мольберт поклали, хлопець сів у візок, товариші попросили його біля села чекати і самому не заходити, поїхали ми. Хлопець попросив дозволу черевики зняти.

— Бо як у кайданах у них, сил уже немає.

— Та знімай, звісно, чого ото мучитися.

Він хотів заплатити мені, але я сказав, що грошей не треба, а побалакаємо просто.

— Хороша розмова краща за гроші, — сказав я. — Бачу, що ви люди столичні.

— Ага, з Петербурга ми.

— Студенти?

— Я ще вчуся, а товариші мої вже університет закінчили, працюють.

— Чиновники?

— Ні, один — художник, один учителює, ще один — журналіст.

— Дачу на Дніпрі шукаєте? — спитав безневинно.

— Ну, можна і так сказати, — ніяково посміхнувся хлопець. — А ви про Орину з Пищиків чули?

— Про красуню ту? — спитав я.

— Ага, про неї.

— Чув. А ви що до неї?

— Та ні... — хлопець зашарівся під моїм поглядом, відвернувся. Не вмів брехати. — Ну, так, до неї. Але ми не дивитимемося, ні!

— Тоді навіщо їдете?

— Журналіст статтю в газету напише, вчитель хоче зі сліпими поспілкуватися, а художник планує намалювати Орину.

— Як же можна намалювати не дивлячись? — здивувався я.

— А він окуляри спеціальні приготував. У них на сонце дивитися можна, і очі не болять. Як уже сонце витримують, то і Орину мусять!

— А ти для чого ідеш?

— Та цікаво просто. Почув я про ту Орину, і запала вона мені в душу.

— Отруйна вона.

— Я знаю! Але я не дивитимуся!

— Всі так кажуть, — відповів я, бо шкода мені було хлопчину.

— Ні, я теж підготувався! Ось дивіться! — показав мені сталеві кільця якісь.

— Що це?

— Наручники! Сучасні, американські, мені поштою надіслали! Ось так