Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

Подивився я — таки зручна штука, коли когось зв’язати треба.

— Бачите, тільки рік тому випускати почали! В Америці! — хвалився хлопець.

— Ну, штука непогана, — кивнув я. — Але як ти нею від Орини вбережешся?

— А так! — аж крикнув хлопець і вихопив із кишені окуляри. Не звичайні, а такі, як ото в льотчиків бувають. Тільки скло в них якесь дивне.

— Що зі склом? — спитав я.

— Я його чорною фарбою замалював, у три шари! Ось дивіться, коли підемо до Орини, я все приготую. Вже біля дому попрошу товаришів одягти мені наручники, щоб руки за спиною, і окуляри надягти. В них я нічого не побачу і зірвати їх не зможу! То й не подивлюся на Орину, як би не хотів. Скажіть, хороший план?

— Так а навіщо ж їхати тоді до Орини, коли її не бачити? — спитав я.

— А я хочу просто відчути її поруч. А дивитися не буду, ні! Дивитися небезпечно.

— Ну, не знаю... — зітхнув я, бо з досвіду знав, що часто план хороший буває, а коли починаєш його виконувати, то руйнується все.

— Все буде добре, ви не хвилюйтеся, — запевнив хлопець, помітивши мої сумніви.

— А звідки ти про цю Орину почув? Де Петербург, а де Пищики!

— Двоє моїх товаришів із гімназії сюди потрапили. Звідки вони дізналися — бозна, але поїхали сюди. Побачили, осліпли і залишилися у Пищиках. Одного батько з братом їздили забирати. Силоміць забрали, бо той не хотів їхати. Зв’язали, відвезли до Петербурга. А бідолаха з дому втік і під трамвай потрапив.

— А чого втік?

— До Пищиків хотів дістатися. Бо хто Орину хоч раз побачить, той уже ніколи її не забуде і завжди хотітиме поруч бути. Така ця Орина, — зачаровано сказав хлопець. — А іншого товариша поїхав дядько забирати. Офіцер, командир батальйону, серйозна людина. Племінника зв’язав, на віз поклав і наказав до станції везти. А сам залишився чомусь. Подивився, осліп і в Пищиках тепер теж.

— Ну і чого ж тобі в ті Пищики треба лізти, коли ти знаєш, як там небезпечно? — спитав я суворо хлопця.

— Та того, що я теж спокій утратив. Тільки про Орину і думаю! Про те, як може бути, що на жінку подивишся і осліпнеш! Я останні дні перед поїздкою не спав, усе думав, як воно в Пищиках буде.

— А як тебе батьки відпустили?

— Та ніяк. Вони думають, що я до дядька в Катеринослав поїхав. А я вирішив сюди заїхати. У потязі зустрів товаришів. Ото разом добиралися. Вони теж про небезпеку Орини знають, але сподіваються врятуватися. А ви у Пищиках бували?

— Ні, що ти! Це ж панська справа — за Ориною тою дуріти, а мужицька справа — працювати. — запевнив я.

— Не кажіть! У Пищиках буцімто й мужиків багато, бо воно ж будь-кому цікаво на диво те подивитися!

— Тьху! Навіщо воно, те диво, коли потім усе життя сліпим жити! — скривився я.

— Ну, воно-то так, але ж усе одно диво, таємниця, чимось притягує, манить Орина та! — Хлопець замріяно подивився у небо. Дитина ж іще, а пропасти може.

— Може, не поїдеш ти до тих Пищиків? — спитав я. — Давай тебе на станцію відвезу? Іншою дорогою, якщо товаришів своїх бачити не хочеш. Поїдеш до дядька і горя не знатимеш!

— Ні, що ви, треба мені до Пищиків! І я ж підготувався, самі бачили!

Скільки не переконував я хлопця, а він на своєму твердо стояв: у Пищики — і все. Наче якась сила потужна його туди тягла. Що ж то за Орина така? Відчув я небезпеку. Звичайна людина, коли небезпеку відчує, обійде десятою дорогою. А в мене так, що, наче п’яниця по горілку, за небезпекою я бігаю і нею живу. І тоді підбадьорився, усміхатися почав, чув, як серце загупало, щасливе від можливих пригод. Воно-то кожному своя планида, а мені ото планида по лезу ножа ходити і з того радіти.

Розмірковував я про планиду свою, коли попереду побачив перші хати Пищиків. Тоді хлопець зліз, узяв мольберт і залишився чекати товаришів.

— Домовилися ми разом бути. А ви куди? Невже до Пищиків поїдете? — здивувався мій попутник.

— Ага, але я у справах, а не до Орини. Все, хлопче, бувай. Але я б радив тобі додому їхати, — востаннє спробував я його переконати.

— Дякую, дядьку, за те, що підвезли, — відповів хлопець і залишився чекати товаришів.

З тим і поїхав я у Пищики. Уважно дивився навколо. Спочатку село як село: хати, городи, півні горлають, корови мукають, гуси у калюжах плавають. Вулиця в селі одна і веде до церкви, яка на горбочку невеликому. Їду собі. З місцевих видно тільки жінок. Хтось із них на городах порається, хтось по воду до колодязя вийшов. Мене побачать, покрутять головами, наче засуджують, і далі своїми справами займаються. Їду далі, коли побачив сліпого. Він ішов кудись із ціпком у руці, яким шлях собі намацував. Потім ще одного, а далі вже натовпи сліпих почалися. Сиділи під парканами, ходили, балакали між собою.

— Таки приїхав, — почув я позаду. Озирнувся, а то торгівець. Уже, видно, всі книги продав, бо торбега порожня була.

— Приїхав, — кивнув я. — Не збирався, але у Золотоноші хлопців зустрів, які аж із Петербурга мандрували на Орину подивитися. І подумав, що люди зі столиці їдуть за тим дивом, а я поруч був і оминув.

— Ну, дивися, — стенув плечима торгівець.

— А проведи мене селом. Ти ж тут усе знаєш, — попросив я.

— Добре, поїхали, — сів торгівець у візок. — Як бачиш, це головна вулиця Пищиків, веде до церкви. На цій вулиці й хата Орини. Залицяльники намагаються триматися від неї неподалік. Щоб кроків сто-двісті, не більше. То тут сліпих і багато.

— А що то за будинки дивні? — показую я на кілька двоповерхових хат, чимось схожих на вулики, з купою невеличких вікон. Ніколи таких не бачив, ані у селах, ані у містах.

— А це для залицяльників. Улітку вони просто неба живуть, а як холоднішає, десь ночувати їм треба. То місцеві побудували і здають. Можна цілу кімнату наймати, можна ліжко, а то й