Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

місце на підлозі, це найдешевше — по копійці за ніч, а у великі морози по дві. Взимку набивається в ті хати страшенно люду. Стільки, що не пройдеш. А якось хата така загорілася, вискочити тільки кілька десятків устигли, які ближче до дверей спали. А сорок двоє загинуло. Онде бачиш садок?

— Бачу.

— То біля хати Орининої, — кивнув торгівець.

Я подивився — звичайна наче хата.

— А розкажи про родину Оринину.

— А що там розказувати? В Орини батько коваль був, кажуть, непоганий. Працював собі у кузні, яка теж тут, неподалік. Четверо дівчат у нього було, хлопця хотів. Коли п’ятою дитиною дружина ходила, все мріяв, що нарешті буде продовжувач роду. Тільки знову дівчинка народилася. Ну, тут уже як Бог дасть. Назвали дівку Ориною. Спочатку вона така, як і всі, була. Тобто така, що подивишся і не сліпнеш. Хоча, звісно, гарненька. З самого малку гарненька була, що аж сусіди заздрили. Наче лялечка. Це ще професор помітив, який пологи приймав.

— Звідки тут професор? — не зрозумів я.

— А тоді фельдшер із Пищиків на білу гарячку захворів, бо випив увесь спирт, який для дезінфекції інструменту виділявся. Лікувати фельдшера приїхав один професор, який на Дніпрі дачу знімав. Він і пологи приймав у Орининої матері. Узяв немовля на руки і аж здивувався, яке красиве дитя. До того розчулився, що не лише грошей не взяв, а ще й дав, тільки б батьки дозволили немовля сфотографувати. Сам привіз фотографа і зробив знімок, який потім навіть у газеті надрукували, з підписом про дуже гарненьке немовля. Я ту фотографію бачив, вона й справді дуже гарна була, дивився б і дивився.

— Слухай, а куди це сліпі збираються? — перервав я торгаша, бо побачив, як сліпці почали підводитися, виходити з дворів та садків на вулицю, посунули до церкви.

— А це в них сеанс скоро, — пояснив торгівець.

— Що-що? — не зрозумів я.

— Сеанс. Орина зранку з хати виходить, по обіді і ввечері. Залицяльники намагаються жодного разу не пропускати. І приходять завжди раніше, щоб кращі місця зайняти. От зараз іще не менше години до виходу Орини, а вони вже поспішають. Зупини коня, нехай пройдуть.

Зупинив я Чалого, який почав хвилюватися, форкати, бо ж не доводилося йому бачити такої сили-силенної сліпих. Наче ріка, вирували навколо нас суцільним натовпом. Самі чоловіки, різного віку, від підлітків до зовсім уже старців, але здебільшого років двадцяти-тридцяти. Одягнені були в білі сорочки, деякі в капелюхах, більшість босоніж. Ішли мовчки, від чого аж моторошно ставало. Проминули нас, потім стали оточувати хату Орини. Хтось на землю сідав, інші навколо ставали, коли місця не залишалося, то лізли на дерева, де вже були спеціальні сідала зроблені. Подекуди і на парканах сиділи, на дахах хат та сараїв.

— Слухай, а онде дві жінки! Сліпі! — здивувався я, коли це побачив. Видно, що з освічених, дворянки. Ішли під руку, в руках тримали красиві елегантні ціпки. У одної в волосся квітка була заправлена. — Хіба жінки теж сліпнуть?

— Зазвичай ні, але ось ці дві чогось осліпли. Одна англійська піддана, донька лорда, відома авантюристка. Якось почула про Орину, приїхала зробити сенсаційний матеріал для англійських газет і залишилася тут назавжди. Це ота, білява, в неї ще обличчя трохи коняче. А чорнява красуня, на хлопчика схожа, — донька казанського купця. Батько її дуже любив і волі забагато дав. Освіту вона отримала, замислюватися почала, заміж відмовилася виходити. Коли силоміць видали, то втекла від чоловіка. Потім до Пищиків приїхала, осліпла і залишилася. Потоваришувала з англійкою, і тепер вони завжди парою ходять. Винаймають цілу хату, бо гроші в них є. Купець казанський по доньку присилав людей. Спочатку одного колишнього пристава, потім трьох злодіїв досвідчених із Кром, але всі вони на Орину подивилися, осліпли і тут залишилися.

— Жах який. Розкажи, як усе почалося тут.

— Щось у горлі пересохло, — поскаржився торгівець. — Ходімо у трактир.

— Диви, не у всякому селі трактир є! — здивувався.

— Залицяльникам же їсти-пити треба.

— А звідки в них гроші?

— Комусь родичі висилають, а хтось старцює серед багатших товаришів. Два чаю і млинців! — сказав торгівець жінці, яка зустріла нас у трактирі.

Пройшли ми, сіли за стіл у кутку.

— Так ось, — продовжив торгівець, — почалося так. Росла Орина і ставала з кожним роком красивішою: гарненька, ну як лялечка. Багато про це балакали. Ну, нашим людям тільки дай язиком почесати. Любили розпатякувати, чи від Бога, чи від диявола краса та, і навіщо вона простій сільській дівці. Казали, що буде від тої краси горе батькам. Якось про Орину почув панич один з-під Корсуня. Син багатих батьків, хотів художником стати. Кажуть, талановитий був, вступив до Імператорської академії мистецтв. Провчився рік, приїхав додому на канікули, Дніпро малював і кручі. А коли почув про Орину, то схотів зробити її портрет. Приїхав до батька її, той проти був, бо ж дівчині десять років, дитя, що там малювати. Але художник пообіцяв ковалеві червінець і зібрався малювати просто у дворі, тож батько погодився. Художник наказав перевезти у двір величезний кущ троянд і під ним лавку поставити. На ту лавку Орину посадив і почав малювати. Кажуть, що дуже добре все виглядало і самому художнику подобалося, він аж кілька захоплених телеграм товаришам у Петербург відбив. Три дні малював, ще планував день-другий, аж тут дощ пішов. Ну, художник із мольбертом у хату забіг, Орина теж, намочилася трохи під дощем. Сіла на лавці сохнути, а художник на неї подивився і закричав. Схопився за очі і став скаржитися, що нічого не бачить. Спершу не повірили йому, бо як таке може бути, що ось бачив, а ось уже не бачить? Але панич своє торочив, що не бачить. Злякався батько Оринин, дочекався, поки дощ мине, і повіз панича у Золотоношу до повітової лікарні. Там подивилися і підтвердили, що справді сліпим пан художник зробився. Нічого не бачить. А причина того невідома. Батьки відправили сина до Петербурга, там світила медицини його докладно подивилися і нічого не зрозуміли. Вирішили, що просто не витримали очі навантаження під час малювання, і відправили хлопця до санаторію на Кавказ.

Історією осліплого художника зацікавився один літератор із Москви, який вирішив написати про це книгу. Мовляв, молодий геній, у якого попереду світова слава і замовлення найбільших музеїв, зустрічає