Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

надзвичайну красуню, портрет якої прославить його навіки. І тут злий фатум позбавляє його зору. Але художник не відступає, починає малювати наосліп і таки закінчує портрет, який зажив великої слави! Сліпий художник із портретом красуні їде по імперії і всюди збирає натовпи відвідувачів. Тріумф! Літератор навіть отримав аванс у видавця Суворіна, приїхав до Пищиків, поговорив із місцевими і пішов до Орини. Батько пускати в хату не схотів, вигнав, бо і так мав купу неприємностей через осліплого художника. Але літератор виявився людиною хитрою, сховався у кущах, дочекався, поки Орина піде до колодязя, і там її перестрів. Здивувався її красі, заговорив із нею. Дівчина злякалася незнайомця, хотіла побігти додому, літератор схопив її за руку, щоб затримати, а потім схопився за власні очі. І закричав, що нічого не бачить. Коваль швиденько відвіз його на станцію, посадив у потяг до Москви, де лікарі так і не змогли назвати причину сліпоти, сліпоти повної і невиліковної.

До Пищиків приїхала поліція, щоб розібратися, хто це тут панів сліпить. Нічого не з’ясували, забрали коваля і посадили у Золотоноші в холодну. Орина пішла батькові передачу нести, і в повітовій поліції осліпло двоє співробітників. Од гріха подалі коваля випустили і наказали йому тримати доньку вдома. Але це ж село, як тут не випустиш, коли чи посапати на городі треба, чи по воду сходити, чи худобу попорати. Виходила Орина, спокійно все було, коли якось біля двору ковальського крик почувся. Із кущів поруч виліз чоловік, пищиківський мірошник. Поважна людина, в нього дружина, четверо дітей, уже онуки були, два млини. Що він робив у кущах біля Орининої хати, пояснити не зміг, але осліп. Дружина мірошника почала кричати, що Орина — відьма, з нечистою силою сплуталася і людей зору позбавляє, щоб замість світу Божого бачили вони лише темряву пекельну. Зібралися люди і повалили до хати коваля з наміром кляту Орину схопити і спалити. Коваль спробував доньку захищати, але що він сам проти натовпу? Повалили його, вибили двері у хату, а за дверима Орина. Вирішила не ховатися, сама вийшла. Побачили її люди і аж ахнули. Бо така вже красуня, що безсумнівно — від Бога краса та. Відступив натовп, а Орина вийшла, забрала батька побитого, допомогла до хати дійти.

— Як прийшли мене вбивати, то вбивайте, а батька мого не чіпайте, бо ні в чому він не винен, — сказала людям.

А вони мовчали. Навіть мірошниковій дружині — і тій заціпило. Коли як закричить один хлопець, що в передніх лавах був, коваля бив і двері до хати ламав. Дебелий хлопчина, норову буйного, а то закричав і за очі схопився, верещав, що нічого не бачить. Тут іще з одним те саме трапилося, і ще. Перелякалися люди і кинулися навтіки. Залишивши перед хатою Орини аж вісьмох сліпих! — Торгівець захоплено схопив мене за руку і смикнув. — Уявляєш?

Рука в нього була неприємна, мокра, наче жаб’яча, струсив я її, сам головою закрутив від подиву. Тут якраз чай нам принесли.

— А млинці ж як? — несподівано спитав побитий солдат із вагонної підлоги, і всі на нього насипалися, щоб не заважав і про їжу не згадував.

— Принесли лише чай. Ми випили по склянці. Спитав я, чого влада не втрутилася, коли ось так людей зору позбавляють.

— Чого ж не втрутилася? Втрутилася! — заперечив торгівець. — Прислали десяток козаків із офіцером, щоб забрати Орину і виселити кудись далеко, у Сибір, чи що. Приїхали козаки, офіцер наказав речі збирати. Тут Орина вийшла. І всі вони посліпли! Всі до одного! І офіцер, і десятеро козаків! Схопилися за обличчя, кричать, що не бачать світу білого. Забрали їх до шпиталю військового, більше нікого не надсилали. Бо кому потрібно зором своїм ризикувати? Вирішили залишити все як є. Тим більше, що і в повіті, і в губернії скандалу боялися. Бо що це за дива такі, що дівка сліпить людей? Чи не політика якась? А що як вісник апокаліпсису? Чиновний люд див не любить, то вирішили все так зробити, наче і немає ніякої Орини.

Але чутки пішли. І почали їхати до Пищиків люди. Попервах небагато, один-два на день. Приїдуть, хату Орини знайдуть, сідають і чекають. Коли побачать її — сліпнуть. Спочатку не всі сліпнули, але згодом уже всі як один зір втрачали. Ну, осліпнуть, відвезуть їх на станцію. Нові приходять. А потім і сліпі почали повертатися. Першим отой син панський, художник. Батьки його відправили на Кавказ, у санаторій. Він звідти втік і приїхав до Пищиків. Батьки його знову забрали, відправили аж до Швейцарії. Він і звідти втік, хоча сліпому ж тікати нелегко. Але втік, знову до Пищиків приїхав, під двором у коваля сів. Той лаятися почав, гнав, але не йшов сліпець. Каже, покажіть доньку, інакше не піду. Тиждень сидів, аж поки вийшла Орина. І художник той хоч сліпий, але побачив її! Підхопився і почав красу її вихваляти, з сонцем порівнювати. Коли знову батьки його хотіли забрати, сказав, що вени собі переріже, бо не може жити без Орини. Залишили його. Потім іще почали сліпі приходити. Спочатку було їх кілька, потім десяток, потім кілька десятків. Місцеві спочатку скаржилися в поліцію, а потім зрозуміли, що це ж заробіток. Бо сліпим щось їсти треба, десь ночувати, а ще ж доглядати треба сліпих, а все це гроші. Бо ж серед сліпих бідних мало було, здебільшого мали вони грошовитих родичів.

Ті родичі, звісно, невдоволені були, вимагали від влади діяти, щоб запобігти хоча б новим випадкам осліплення. У повіті подумали і поставили перед Пищиками рогатку з двома стражниками, які мусили до села чужих не пускати. Ну, а місцеві нехай уже якось так. Як і все у нас, рогатка та була наче сідло до поросяти. Бо ж одразу почали стражники хабарі брати. Спочатку по п’ятаку, потім по гривенику, а далі і по полтині. У кого грошей не було, ті рогатку просто обходили полями. Хто хотів, той до Пищиків і потрапляв. Через це згодом рогатку зовсім прибрали. Тоді спробували заборонити Орині виходити на вулицю, посадили під хатній арешт. Та тільки де там — день вона не вийшла, два, а далі сліпці захвилювалися. Оточили хату і сказали, що або штурмом її візьмуть, або нехай покажуть Орину. Сліпих тут уже було близько сотні. Воно б можна послати козаків і розігнати натовп, але козаки у Пищики їхати не хотіли,