Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

поліція теж. Довелося піти сліпим назустріч, і стала Орина виходити тричі на день. Під час цих виходів сліпі радіють, а зрячі зору позбавляються. Оце таке.

— А як же вам вдалося не осліпнути? — спитав я торгівця.

— Не знаю. Вдалося — і все.

— Ви — єдиний такий?

— Ні, ще було кілька випадків. Один офіцер-кінногвардієць, француз один, потім іще купець із Ростова, оце і всі, кого знаю. А осліпли ж тисячі.

— Та невже тисячі?

— Тисячі, тисячі. Щодня приходить до десятка, і всі сліпнуть. Тисячі.

— А чого сліпі тут сидять?

— Бо притягує їх Орина. Кажуть, що як не побачать її день-два, то й жити їм не хочеться. Через це всякими шляхами сюди сліпці біжать. І ніщо їх зупинити не може. Багато випадків було, коли родичі сліпих не пускали, на ланцюг садовили чи у підвал. То сліпі калічилися, аби тільки звільнитися та прибігти сюди. А коли не могли звільнитися, то край собі робили, бо не можуть без Орини жити. Біжать сюди, дорогою гинуть, а біжать.

— Що ж вони тут роблять?

— На Орину дивляться, а у проміжках балакають про неї та її красу.

— Дива які!

— Не передумав іще дивитися на неї? — спитав торгівець.

— Та я й не хочу дивитися, мені просто цікаво дізнатися, чи правда все те, що ти розповів, чи ні, — пояснив я.

— Що ж, ходімо дивитися, залицяльники вже розсілися, чекають.

Вийшли ми з трактиру, дивимося, справді, всі сліпі у білих своїх вбраннях розсілися навколо хати Орини, наче снігу насипало. Серед сліпих помітно виділялися зрячі, які сьогодні тільки прийшли. Он ті, яких я зустрів, он інші. Одинадцятеро нових. Художник мольберт поставив і одягнув захисні окуляри, хлопець, якого я віз, показував, як наручники йому застібнути, готувалися. Бачив, що приголомшені кількістю сліпих, але жоден зрячий не відступив, не втік. Я помітив, що зрячим звільнили хороше місце біля самих воріт Орининого двору. Між собою сліпі за місця штовхалися, а зрячим звільнили.

— Чого це так? — спитав у торгівця.

— Бо важливо перший раз дуже добре Орину побачити. Ще цілими очима, бо потім уже доведеться бачити лише сліпими. Тому зрячим найкращими місцями і поступаються, поважають. Господи, он діти ж зовсім сюди приходять, — зітхнув торгівець і вказав на хлопчика, якого я віз. — Спробую його врятувати.

Торгівець пішов, а я залишився на місці. Озирався і очам своїм не вірив. Потім побачив кількох чоловіків, уже сліпих, але ще не в білих сорочках, а в цивільному одязі. Балакали російською, з вимовою столичною. Підійшов до них, поцікавився, чи не з комісії вони. Чоловіки напружилися, спитали, чого це я цікавлюся.

— Якщо ви з поліції, то ми повертатися не будемо! Не примусите нас! — схопили один одного за руки, так, що і не відірвеш їх.

— Виходить, виходить! — почулося у натовпі, і сліпі одразу втратили до мене цікавість. Почали шикуватися на вулиці, як ото люди на Водохреща.

І тут за планом треба було мені піти. Ну хоч у трактирі сховатися, а краще нагнати Чалого і взагалі за межі Пищиків виїхати, перечекати, потім повернутися, подивитися, що тут і як. Але не пішов і не поїхав, залишився на місці. Стояв, умовляв сам себе, що коли потрібно буде, просто очі заплющу, руками затулю — і все, чого боятися? Аж закивав сам собі. Побачив, що торгівець повертається, сам, без хлопчика. Вже товариші йому наручники одягли і окуляри на очі начепили.

— Ну що, залишаєшся сліпнути? — спитав у мене торгівець.

Кивнув я.

— Тоді коня з візком продаси мені? Хороший у тебе кінь!

— Продам, — чомусь легко погодився я.

Торгівець пішов собі до трактиру, а я далі стояв. І тут спіймав себе на думці, що нічого страшного, як осліпну. Тут же добре так. І біля Орини буду. Подумав ото, потім зрозумів, що подумав, за голову схопився. А по натовпу: «Іде! Іде Орина!» Занервували сліпі, витягнулися струнко, наче на параді. Почув я, як хвіртка заскрипіла. «Виходить! Виходить!» — знову шепіт пробігся і вщух. І тут я зрозумів, що остання в мене можливість врятуватися. Вже втекти не втечу, але хоч якось вистрибну з пастки цієї. Вихопив я з кишені коробку нюхального тютюну та обома руками собі в очі трусонув.

— Тютюном! — аж скрикнули солдати у вагоні. — В очі!

— В очі, хлопці, прямісінько в очі! Ох як же запекло мені! Ну от наче хтось розпеченим кілком в очі штрикнув! Я аж закричав, але на крик мій ніхто й уваги не звернув. «Іде! Іде!» — шепотіли навколо. «Бачу! Бачу!» — вже кричали, мабуть, тому, що наближалася Орина. І хоч як я собі присягався, що не дивитимуся на неї, але от тільки почув, що поруч вона, розплющив очі і хотів подивитися та тільки нічогісінько не побачив, в очах пекло і сльози заливали. «Бачу! Бачу! Бачу!» — шепотіли навколо, і мені так схотілося побачити Орину, що побіг я до колодязя, який біля трактиру бачив. Там хотів промити очі і таки побачити красуню небесну. Мабуть, добіг би і пропав, але пощастило мені, бо дорогою наштовхнувся на стовп. Головою з усього розмаху! Знепритомнів і впав. Отямився від того, що вилили на мене води холодної. Застогнав.

— Ну що, живий? — пізнав я голос торгівця.

— Живий. А де вона?

— Пішла. Тепер до вечора чекати. Ну що, осліп?

— Не знаю.

В очах запекло.

— Полий мені на обличчя, — попросив я торгівця. Той полив. Я очі старанно промив.

— Навіть не старайся. Ти ж її бачив, то все, осліп, — «заспокоїв» мене торгівець.

Я спочатку і сам злякався. Але помітив, що світло бачу. Далі вже і тіні бачив. Потім торгівця розгледів.

— Та ні, бачу я, — сказав нерішуче і подивився на торгівця.

— Не може бути! Скільки я показую? — Він два пальці на правій руці зігнув, а три залишив.

— Три.

— А зараз?

— А як сказати, коли всі пальці у кулаку? — спитав у нього.

Він на мене вирячився.

— Як це ти так? Чому не осліп? — питав перелякано торгівець і уважно до мене придивлявся.

— Не знаю, — сказав я і подякував Господові нашому, що здогадався тютюну взяти на випадок, якщо очі замилити доведеться. Тепер,