Дуглас Адамс - Путівник по Галактиці для космотуристів

– Можливо. Але яке це має значення? – сказав Слартібартфаст. – Може, те, що я зараз скажу, старечий маразм, але я завжди дотримувався думки, що, коли шанси дізнатися правду дуже малі, єдине, що лишається, – це погамувати цікавість і зайнятися своїми справами. Із цим девізом я не розлучався все життя. Я став дизайнером і навіть отримав за узбережжя Норвегії почесну грамоту.

Він понишпорив серед паперів і витяг велику голограму зі своїм ім’ям і краєвидом узбережжя Норвегії.

– Ну то й що, скажете ви? – поставив він риторичне запитання. – Немає чим хвалитись. Усе життя займатися фіордами – яка нудота. Одного дня вони увійшли в моду, ось тоді мене й нагородили.

Він покрутив голограму в руках і, знизавши плечима, відкинув убік. Але кинув він її не будь-як, а обережно, так щоб вона не розбилася.

– У новому варіанті Землі мені доручили Африку. Зрозуміло, я покраяв її узбережжя фіордами. А як же інакше? Вони мені подобаються. Хай пробачать мені мої старомодні смаки, але я вважаю, що фіорди надають континентові мальовничого бароккового обрису. А мені кажуть, що я вижив з розуму, що фіордам не місце в екваторіальній зоні. Не місце! – він засміявся. – Звідки їм знати, де місце фіордам? Сперечатись не варто, науці тепер багато що під силу, але я б із радістю відмовився від знання на користь щастя.

– Хіба ви не щасливі?

– Звичайно, ні.

– Прикро, – зітхнув Артур, – я думав, що хоч у вас не існує ніяких проблем. На пульті спалахнула біла лампочка.

– Ходімте, – сказав Слартібартфаст, – вам слід зустрітися з мишами. Ваша поява на Магратеї викликала небувале зацікавлення, її вважають третьою за неймовірністю подією в історії Всесвіту.

– А які перші дві?

– О, швидше за все ті дві можна пояснити випадковим збігом, – відмахнувся Слартібартфаст. Він одчинив двері й пропустив Артура.

Артур востаннє оглянув кабінет, тоді – себе. Він все ще був у тому заляпаному брудному костюмі, що в ньому в четвер уранці валявся в калюжі.

– Усе моє життя, – промимрив він собі під ніс, – суцільне непорозуміння.

– Даруйте? – перепитав старий.

– Ні, нічого, – мовив Артур, – я пожартував.

Розділ 31

Усі знають, що слова, кинуті на вітер, інколи призводять до катастрофічних наслідків, однак масштаби катастрофи все ще непередбачені.

Так трапилось і того разу, коли Артур вимовив сакраментальну фразу "Усе моє життя – суцільне непорозуміння". У матерії простору-часу утворилась крихітна чорна дірочка, через яку слова прослизнули в часі назад – у минуле, в просторі – у віддалену Галактику. Там саме два народи, незвичного вигляду, але досить агресивно настроєні, стояли на порозі кривавої космічної війни.

Їхні лідери зібралися на вирішальну зустріч.

У кімнаті переговорів панувала напружена тиша.

За столом сиділи і пасли один одного очима головнокомандуючий ВЛ’Хург – він красувався в своїх формених чорних інкрустованих діамантами шортах і Г’Гугвунтт у хмаринці запашного зеленого диму – ватажок армади до зубів озброєних військових кораблів. Обидва флоти були готові будь-якої миті кинутися в бій. ВЛ’Хург вимагав від цієї ницої тварюки Г’Гугвунтта забрати назад слова, нечемно сказані на адресу його покійної матері.

Г’Гугвунтт ховався за завісою густих випаровувань.

У цю мить фраза "Усе життя – суцільне непорозуміння" досягла столу переговорів.

Зовсім випадково на мові ВЛ’Хурга вона означала одну страшну лайку, тож ворогуючим сторонам не лишалось нічого іншого, як розв’язати жахливу бійню, що затяглася б на багато століть.

Через кілька тисяч років, коли населення їхньої Галактики помітно зменшилось, воюючі сторони визнали прикру помилку, якої припустилися. Вони владнали непорозуміння, об’єднали свої флотилії й оголосили немилосердну війну нашій Галактиці. На той час стало абсолютно точно відомо, що саме вона є джерелом бузувірської фрази.

І ще кілька тисяч років могутні кораблі продирались крізь космічні хащі, аж поки досягли першої планети ворожої Галактики. Це була Земля. Із виттям кинулись вони на планету. Але – чи то внаслідок грубого прорахунку в масштабах, чи то в результаті іншого прорахунку – весь озброєний до зубів флот з’їло якесь цуценя.

Вчені, які досліджують причинно-наслідкові зв’язки в історії Всесвіту, схильні твердити, що такі прорахунки неминучі й що ми не в змозі цьому завадити.

"Це – життя", – пояснюють вони.

Короткочасний політ коридорами на аерокарі – і Слартібартфаст з Артуром підлетіли до дверей. Вони вийшли з аерокара й опинились у вітальні зі стендами й дипломами на стінах. Відразу ж на протилежному кінці вітальні спалахнуло яскраве світло й там відчинилися ще одні двері. Вони зайшли.

– Артуре, ти живий! – вигукнув чийсь голос.

– Хіба? – спантеличено озвався Артур. – То це ж чудово. Світло в кімнаті було тьмяне, і тільки через хвилину він зміг розгледіти Форда, Тріліан і Зафода. Вони сиділи за великим столом, заставленим розписними тарілками з дивовижними наїдками та екзотичними плодами і наминали за обидві щоки.

– Що з вами трапилося? – запитав Артур.

– Дрібниці, – промурмотів Зафод, обгризаючи підсмажену ніжку, – спочатку нас приспали, потім – прочистили клепки, а тепер хочуть ублаготворити нас частуванням. – Ось, – він видобув з каструлі кавалок м’яса, що ширив відразливий запах, – відбивна з носорога з Веги. Справжня смакота для любителів пангалактичної кулінарії.

– Але де господарі? – запитав Артур. – Я не бачу...

– Сідай до столу, землянине, – пропищав тоненький голосок. Артур озирнувся і раптом побачив.

– О Боже! – вигукнув він. – На столі миші!

Настала незручна мовчанка. Усі дивилися на Артура. Він же не міг відвести очей від двох келехів, у яких сиділо по білій мишці. Зрештою Артур відчув, що всі мовчать, й озирнув присутніх.

– Ой! – сказав він, зрозумівши, що повівся неввічливо. – Вибачте. Я... я не знав, що...

– Познайомся, Артуре, – прийшла на допомогу Тріліан, – це – Бенджі.

– Хелло, – сказала одна з мишей. Вона торкнулась вусиками сенсорного пристрою всередині келеху й він під’їхав до краю столу.

– А це – Френкі.

– Дуже приємно, – пропискотіла друга миша і теж підсунулась ближче.