Дуглас Адамс - Путівник по Галактиці для космотуристів

– Невже, це ті ж... – Артур запитально поглянув на Тріліан.

– Так, – допомогла вона йому. – Це ті самі миші, яких я привезла із Землі. Тріліан поглянула на Артура, і йому здалося, що вона злегка знизала плечима.

– Передайте йому тацю з арктуріанським мегавіслюком. Слартібартфаст кахикнув.

– Перепрошую, – почав він.

– Дякуємо вам, Слартібартфасте, – пискнув Бенджі, – ви вільні.

– Що? Ох,... так, звичайно, – він розгубився, не сподіваючись, що його так зразу відшиють. – Іду до своїх улюблених фіордів.

– Здається, у цьому не буде потреби, – пропискотів Френкі. – Ми, очевидно, відмовимося від Землі № 2, – він подивився червоними очима на Артура. – Тепер ми знайшли аборигена, який перебував на планеті до останньої хвилини.

– Що? – загорлав Слартібартфаст. – Невже ви так вважаєте! Моя майстерня захаращена тисячами льодовиків, які я хочу помістити в Африку.

– Чудово! – сказав Френкі. – Тоді перш, ніж ви їх демонтуєте, покатайтеся на лижах.

– На лижах! – розпачливо вигукнув старий. – Але ж це – шедевр! Ламані лінії скель, крижані шпилі, бездонні ущелини! Їздити по витворах мистецтва – блюзнірство.

– Дякуємо, Слартібартфасте, – повторив сухо Бенджі, – можете йти.

– Так, сер, – старий вклонився. – Дякую вам, сер. Прощавайте, землянине, – він махнув рукою Артурові, – сподіваюсь, що ваше життя невдовзі владнається.

Кивнувши іншим, він вийшов похнюплений. Артур журливо подивився вслід. Усе трапилося так швидко, що він навіть не встиг подякувати старому за прийом.

– А тепер, – сказав Бенджі, – за роботу! Форд і Зафод цокнулися склянками.

– За роботу! – підхопили вони.

– Не зрозумів, – сказав Бенджі.

– Пардон, я думав, що ви пропонуєте тост, – Форд обвів поглядом товаришів.

Миші нетерпляче забігали в своїх келехах. Зрештою вони заспокоїлись, і Бенджі звернувся до Артура з такими словами:

– Землянине, я змалюю тобі ситуацію двома словами. Як тобі відомо, останніх десять мільйонів років ми здійснювали безпосереднє керівництво твоєю планетою. І все це для того, щоб сформулювати це кляте Вічне Питання.

– Навіщо? – запитав Артур.

– Ми вже про це думали, – пояснив Френкі. – Але одержана відповідь не стикується з таким запитанням. Навіщо? – Сорок два... Відповідь не підходить.

– Ні, ви мене не зрозуміли, – пояснив Артур, – я запитав, навіщо вам усе це?

– Он ви про що, – сказав Френкі. – Гадаю, спонукала нас звичка бути чесними з собою. Справа в тім, що ми по зав’язку ситі чеканням, і нам зовсім не всміхається все починати спочатку через цих вогонів, що вийшли на стежку війни. Від одного їхнього імені в мене зводить щелепи! Нам з Бенджі ще пощастило: ми встигли завершити свій шмат роботи і вчасно вилетіли з Землі на короткі канікули. Ваші друзі люб’язно допомогли нам дістатися до Магратеї.

– Магратея – вхід до нашого виміру, – пояснив Бенджі.

– Коли ми зв’язались зі своїми, – провадив його колега, – нам запропонували дуже вигідний контракт по організації п’ятивимірного гала-шоу – мосту між Магратеєю й нашою Галактикою. Ми не можемо пропустити такої нагоди.

– Я б теж не упустив, – сказав Зафод. – А ти, Форде?

– Ще б пак, – відповів Форд. – Я б учепився в неї зубами. Артур подивився на них, міркуючи, до чого це вони ведуть.

– Але для шоу нам потрібен кінцевий продукт, – сказав Френкі. – Сформульоване Вічне Питання. Зафод підсунувся до Артура.

– Уяви собі, що вони сидять у студії, в затишній обстановці і кажуть, що їм відома Відповідь на Питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Усе Інше. Це – чудово! Але якщо вони зрештою признаються, що Відповідь – "сорок два", шоу одразу ж скінчиться. Ніякого продовження.

– Нам треба, щоб усе хоча б виглядало досить переконливо, – додав Бенджі.

– Знаєте що? – вигукнув Артур. – Якщо Вічне Питання повинне лише виглядати переконливо, то знаєте, як це зветься? Мишачим шарудінням. Миші наїжачились.

– Припустимо. Нехай чистота експерименту – ідеалізм, нехай пошуки істини в усіх її виявах – дурниця. Але варто копнути глибше й підступитися до істини на відстань витягнутої руки, як тобі починає здаватися, що так звані закони природи – не що інше, як блеф, – а весь Всесвіт, швидше за все, керується купкою якихось маніяків. Тому, коли справа доходить до вибору між організацією ще одного десятимільионнорічного дослідження з бозна-якими величезними витратами і дрібною підтасовкою тих самих фактів, я обираю останнє, – сказав Френкі.

– Але ж.., – почав був спантеличено Артур.

– Слухай-но, землянине, невже так важко зрозуміти, – перебив його Зафод. – Ти кінцевий продукт операційної матриці Землі. Адже ти був на ній до самого кінця...

– Е-е...

– Таким чином, твій мозок – органічна частина передостанньої конфігурації комп’ютерної програми, – пояснив Форд у якнайдоступнішій для Артура формі.

– Правда ж?

– Ну, – протягнув Артур. Він зовсім не вважав себе органічною частиною чого б то не було. І саме це, як йому здавалося, спричинило всі його життєві неприємності.

– Іншими словами, – сказав Бенджі, під’їжджаючи до Артура в своєму чудернацькому екіпажі, – шанси того, що структура питання закодована в звивинах мозку, досить високі. Ми його купуємо.

– Що, питання? – не зрозумів Артур.

– Так, – хором відповіли Форд з Тріліан.

– За купу грошей, – додав Зафод.

– Ні, – поправив Френкі, – ми купуємо мозок.

– Що?

– Невже ви ним так дорожите?– щиро здивувався Бенджі.

– Ми домовлялись, що ви досліджуєте мозок за допомогою приладів, – обурився Форд.

– Звичайно, – погодився Френкі, – але для цього його доведеться вийняти й приготувати.

– Препарувати, – поправив Бенджі.

– Нарізати дрібними шматочками.

– Ну, це вже ні, даруйте! – Артур рішуче звівся з крісла.

– Якщо ви так наполягаєте, – умовляв Бенджі, – ми його замінимо.

– На електронний, – підхопив Френкі. – Найпростішої моделі цілком вистачатиме.

– Найпростішої! – жахнувся Артур.