Дуглас Адамс - Путівник по Галактиці для космотуристів

що сталося, я повинен звинувачувати себе. Скидається, що я влаштував усе так, щоб урядова комісія не змогла відшукати в моєму мозку замкнені зони. Та ще й таємно від себе. Усе це видається нісенітницею, правда ж?

Форд і Тріліан кивнули.

– Операція оповита якоюсь таємницею, що прихована не лише від Галактичного уряду, а й від мене самого. Я навіть уявити не можу, в чім справа. Але коли звести докупи кілька фактів, ось що виходить. Я ж вирішив балотуватись у Президенти одразу після смерті Юдена Вранкса. Ти пам’ятаєш Юдена, Форд?

– Ще б пак! – вигукнув Форд. – Чудовий чолов’яга! Із величезним почуттям гумору. Ми ще пішки під стіл ходили, коли він одягнув форму арктуріанського капітана. Я й досі ношу при собі кінський каштан – один із тих, що він подарував нам, коли ми вломилися до його мегафрейтора. Він ще сказав тоді, що ми найчудовіші хлопці з усіх, які йому траплялися.

– Це ще що за історія? – запитала Тріліан.

– Та стара історія, – сказав Форд. – Давним-давно зв’язок віддалених районів з Центром Галактики здійснювався за допомогою мегафрейторів з Арктура. Вони працювали у парі з торговцями з Бетельгейзе. Наші хлопці шукали нові ринки збуту, а арктуріанці транспортували вантажі. Це було задовго до Дордепійських війн, тож їм усім добряче докучали космічні пірати. Мегафрейтори мимоволі доводилось обладнувати найновішими засобами захисту. Це були справжні дредноути. Виходячи на орбіту навколо якоїсь планети, вони затьмарювали сонце. Ось цей хлопець, – Форд тицьнув у Зафода, – засперечався, що зможе захопити мегафрейтор. На своєму триступеневому скутері, що запроектований для польотів у нижніх шарах стратосфери. Одним словом, замір – курам на посмішище. Я відмовляв його, як тільки міг. Марно. Врешті-решт мені довелося летіти разом із Зафодом, бо я поставив проти нього купу грошей. Крім того, я боявся, що він повернеться із фальшивими доказами. Словом, ми залізли в його обладнаний новим двигунцем скутер, за якихось кілька тижнів здолали цілих три парсеки й напали на мегафрейтор. Як нам вдалося потрапити всередину – досі лишається для мене таємницею. Пам’ятаю лише, як ми вимахували іграшковими бластерами, вимагаючи кінських каштанів. Дурниця, та й годі. Таким чином я допоміг сам собі позбавитись на цілий рік кишенькових грошей. І все через якісь безглузді каштани.

– Юден Вранкс у них там за головного, – перебив Форда Зафод. – Він напоїв нас, нагодував екзотичними смачними стравами та ще й на додаток набив наші кишені кінськими каштанами. Ми чудово порозважались. А потім він раптом узяв й телепортував нас назад на Бетельгейзе. Прямісінько у державну в’язницю посиленого режиму. Пізніше його обрали президентом Галактики. Зафод замовк.

Декорації раптом змінилися. Холодний, пронизливий вітер гнав шмаття туману. У тумані маячили велетенські обриси слоноподібних тварин. Раз по раз лунав несамовитий вереск невидимих звірів, яких убивали інші невидимі звірі Серед постійних клієнтів Магратеї, очевидно, були люди з хворою психікою.

– Форде, – задумливо мовив Зафод.

– Га?

– Перед смертю Юден бачився зі мною.

– Справді? Я про це не знав. І що ж він сказав?

– Він розповів про "Золоте Серце". Викрадення корабля – його ідея.

– ЙОГО ідея?

– Так, – кивнув Зафод, – він також сказав, що це вдасться зробити лише під час церемонії спуску корабля. Форд розреготався.

– Ти хочеш сказати, що балотувався в Президенти лише для того, щоб викрасти цей корабель?

– Схоже на те, – Зафод розплився в посмішці, за яку звичайних людей саджають у відповідну установу з м’якими стінами.

– Але навіщо? – запитав Форд. – Що в ньому такого особливого?

– Не знаю, – Зафод знизав плечима. – Мені здається, що якби я свідомо готував викрадення, тести б це показали, і я б ніколи не став Президентом. Мабуть, Юден говорив мені ще багато чого іншого, але все це поки що під замком.

– Ти гадаєш, що після розмови з Юденом ти зробив собі цю операцію?

– Можливо. Він завжди умів переконувати людей.

– Зафоде, друже, ти повинен берегти себе. Зафод знизав плечима.

– Невже ти не маєш ніякого уявлення, звідки взялася ця халепа? Зафод замислився. Думав він довго, й здається, у нього виникли деякі сумніви.

– Ні, – зрештою сказав він. – Очевидно, я пильно бережу всі свої секрети від самого себе. Проте таку мою обережність можна зрозуміти, – додав він, ще трохи подумавши. – На таку непевну людину, як я, я аж ніяк не можу покластися.

Цієї миті навкруг них розтанула остання планета з тих, що рекламувалися в каталозі. Вони знову опинились у реальному світі: сиділи на оксамитовій канапі в шикарній вітальні з рекламними стендами і конкурсними дипломами на стінах.

– Миші чекають на вас, – сказав високий магратеєць і зник.

Розділ 30

– Оце й усе, – мовив Слартібартфаст, пробуючи навести хоч якийсь порядок у своєму захаращеному кабінеті. Він узяв верхню папку з великого стосу, подумав, куди б її покласти, але не знайшов вільного місця. Поклав її назад, порушив і без того нестійку рівновагу, й папери лавиною посипалися на підлогу. – Потім Великий Мислитель спроектував Землю, ми збудували її й заселили.

– А вогони зруйнували її за п’ять хвилин до закінчення програми, – додав з гіркотою Артур.

– Так, – погодився старий. Він обвів кімнату безнадійним поглядом. – Десять мільйонів років роботи коту під хвіст. Десять мільйонів років, землянине... Чи можете ви собі уявити цей неосяжний проміжок часу? За цей час із нікчемного черв’яка п’ять разів могла вирости й розвинутися будь-яка галактична цивілізація. Тепер її більше не існує. Він помовчав і додав:

– Ось якого лиха може заподіяти бюрократія. – Я багато що зрозумів, – заговорив Артур. – Наприклад, я збагнув природу того дивного почуття, що переслідувало мене все життя. Мені здавалося, що в світі тривають незворотні, руйнівні процеси, які керуються іззовні, хоча достеменно ніхто нічого не знає.

– Ні, – зітхнув старий, – це звичайнісінька паранойя. У Всесвіті на неї хворі абсолютно всі.

– Усі? – вигукнув Артур. – Але ж в усіх не можуть ні з того ні з сього виникнути однакові почуття. Можливо, Всесвітом