Роман Колісник - Українська Національна Армія. Матеріяли до історії

Військової Управи також підписи «представника УЦК в Люблині» д-ра Льонгіна Голейка і голів УДК в Холмі капітана-лейтенанта Святослава Шраменка і в Грубешові — Т. Гарасим'юка.

А тут над нами висіла большевицька офензива. Німці вже відступали на півночі в Білорусі. Ми чекали, коли прийде черга на наш відтинок. Німецький комендант юнацьких справ Гаупт під кінець червня переніс свою станицю до Кракова. В той час прийшов виклик проф. Тимошеві Білостоцькому і ред. Ользі Кузьмович, що початково були опікунами, а пізніше стали уповноваженими для українського юнацтва. Їх викликала Станиця Нікеля на підставі опінії німецької шкільної влади. Та вже не довелося виконувати роботу на рідній землі. І вони переїхали в перших днях липня до Кракова.

Німці ще встигли запрезентувати львівському громадянству перші частини юнаків. Це були ці юнаки-випускники, яких ми відвідували в Переворську на початку червня. Тепер їх привезли до Львова, щоб вони попрощались із батьками перед виїздом до своїх відділів у різних містах райху. Їх виступ, із пропаґандивного боку, був дуже вдалим. Юнаки приймали, ранком 28 червня, участь у відзначенні сорокових роковин нашої кооперації в Галичині, в Скарбівському театрі, опісля під звуки оркестру нашої дивізії перейшли при гарній сонячній погоді у знаменитій формі вулицями міста до касина при Академічній вулиці, де відбулася зустріч із батьками і представниками громадянства. Тут явився також губернатор Вехтер та представники німецької організації молоді, керівник команди Південь Гаупт і керівник молоді в Галичині обербаннфюрер Оттен. Всі вони промовляли.

Від УЦК і ВУ промовляв керманич молоді проф. Зенон Зелений.

Одночасно виникли перші труднощі в справі шкільного навчання юнаків. Недотримання обіцянок і зобов'язань з боку німецької шкільної влади було вже самозрозумілою річчю. Питання було вже навіть не в тому, чи німці в умовах велетенської битви, що розгорілась на всьому східному фронту, і важких боїв у Франції здатні до нормального планування і нормального виконання планів.

Труднощі були не тільки з німецького боку. Перші наші турботи були з набором учителів, далі йшли питання духовного піклування, лікарської опіки, медсестер. Якщо йде мова про учительство, то знову пішли в рух заклики до патріотизму. Вони не були новими. Ми застосовували їх постійно, звертаючись до патріотичних почувань. Але ці заклики не були супроводжені відповідними запевненнями суспільної позиції учительства, відповідної винагороди за працю.

Зате далеко важче було у вкрай складних умовах останнього року Другої світової війни виконувати обов'язки учителя й опікуна молоді. Стаття була теоретично вповні обґрунтована. Правда, було багато таких учителів, що зголосилися до праці в юнацтві і на цій підставі без труднощів отримали можливість для себе з родинами і майном виїхати до Німеччини, але там вони забули про юнаків і про свої зобов'язання і йшли на легшу і менш відповідальну роботу. Тим більше треба підкреслити роботу того учительства, що не покинуло юнаків і витримало з ними до кінця.

О-ко

СПОМИН ПРО ПЕТРА ДЯЧЕНКА

 

еред західноукраїнської молоді в міжвоєнні роки спостерігався особливий потяг до зброї. Може, тому, що ми народились в бурхливий час Першої світової й у дитинстві ще помічали її сліди: стару зброю, окопи, вояцькі шоломи — все це входило до наших забав. А дитяча уява буяла далеко поза реальністю. Ми бачили себе в боях, які почали наші батьки, ми знали про зимові походи та горіли вогнем піти їхніми слідами.

Польська держава накладала свою волю на наш запал. Заборона на всі парамілітарні організації привела нас до підпільного Пласту і ОУН. «Здобудеш або загинеш!» — стало нашим девізом.

Час від часу на Волинь проникали одиниці з інтернованої в Тарнові чи Каліші армії УНР. Нічого героїчного в їх постатях ми не завважували. Тепер це учителі, бухгалтери, кооперативні працівники, яким вдалося висмикнутись з табору. Тільки часом підслухували уривки розмов про минулі бої, перемоги й поразки...

Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетів у Польщі. Там, в соборі св. Марії Маґдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави), побачив колишніх українських вояків. Вони — контрактові старшини польської армії — тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним із них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилось мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятували мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу — наслідок інвалідства. Він любив жартувати: «Вчіться, хлопці, то будете добрими вояками, війна дурнів не знає, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте!» Під час німецько-польської війни 1939 року полковник Дяченко був ранений в боях над Німаном.

Разом з іншими старшинами польської армії (близько тисячі чоловік) був інтернований у Литві, а пізніше перевезений до табору старшин під Кенігсбергом. Розпочавши війну з СРСР в 1941-му, німці за короткий час окупували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, який відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців вважали за нижчу расу, як рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагали рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.

Початки організації підпільної армії були винятково складні. Бракувало старшин, підстаршин, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і ще багато іншого, необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала й підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили легендарну Українську Повстанську Армію, керовану проводом ОУН. Почалися пошуки знавців військової справи серед українських військовиків, що служили в чужих арміях. Так натрапили на слід полк. Петра Дяченка в Холмі. Оскільки я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручили з ним зустрітись і вести розмови.

Я здавав собі справу з того, що сцівпраця з підпіллям для нього була небезпечною, але він погодився на таку зустріч — і вона відбулася в одному з сіл Холмщини, а дальші — на Володимирщині і Ковельщині.

В підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Натомість, він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати, чим зможе. До його штабу було приділено спеціального зв'язкового, через якого ми з полковником повсякчас тримали контакт. (Зв'язковим цим був «Медвідь» — Михайло Лебідь. Помер в США. Похований в Баунд-Бруці).

У важливіших справах я особисто бував в Холмі й гостював у полковника. Там я