Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

переказ розмови, що її один з співавторів, імовірно Шахрай, мав “про самостійність України з народним комісаром національних справ, т. Сталіном. Він теж нас налякав чрезвичайкою, але побачивши, що ми “злякалися”, поспішив додати: “Ні, ні, я шучу” (стор. 279). У світлі майбутнього розвитку подій, що його Мазлах і Шахрай не могли передбачити, Сталінові “шутки” з 1918 року набирають зловісного звучання для читача нашого часу.

“До хвилі” розкриває трагічну дилему людей, які, подібно до Мазлаха і Шахрая, хотіли бачити свою країну одночасно й комуністичною і самостійною. Ці дві мети себе взаємно виключали. Самостійна Україна не була б стала радянська, але, по всякій імовірності, еволюціонувала б по лінії, визначеній Центральною Радою та Директорією. Совєтизація України, що фактично наступила, була в першу чергу наслідком російської інтервенції. Надії на те, що совєтська Росія, заради абстрактного вчення про національне самовизначення, пожертвує своїми великодержавними інтересами та відмовиться від панівної позиції, яку вона завдячувала перемозі своєї зброї -засвідчувала відсутність політичного реалізму. Теж ясно, що, всупереч бажанням Мазлаха й Шахрая, КП(б)У зовсім не годилася до того, щоб очолити український національно-визвольний рух, як з уваги на неукраїнське походження більшости своїх членів, так і через свою повну залежність від провідного партійного центру в Москві. Люди, що, на подобу Мазлаха й Шахрая, хотіли сполучити віру в комуністичну революційну ідеологію із вірністю батьківщині, опинилися в надзвичайно трудному становищі. Бо в очах своїх патріотично настроєних співвітчизняників вони були спільниками чужого наїзника, тоді як їхні партійні товариші дивилися на них із глибоким підозрінням, як на небезпечних ухильників.

Проте я не хочу викликати враження, що я вважаю політичну концепцію Мазлаха й Шахрая за зовсім марну. Самим фактом, що вони спромоглися зформулювати її блискуче, відважно й щиро, - вони ствердили вірогідність “національного” комунізму як напряму української політичної думки. Мазлах і Шахрай були найранішими й найбільш послідовними, але далеко не єдиними представниками тієї течії. У 1917-20 роках більшовики були ще порівняно слабі на Україні і набиралися переважно з місцевих російської та русифікованої жидівської міських національних меншостей. Проте від самого початку в лавах КП(б)У перебувала й певна кількість національно свідомих українців. Декого з них Мазлах і Шахрай згадують по імені: Микола Скрипник, Володимир Затонський, Іван Кулик. Найбільш впливовим з-поміж них був Скрипник, старий більшовик, що втішався довір’ям Леніна, який аж до свого самогубства в 1933 році займав різні керівні державні й партійні посади в УРСР. Скрипник ніколи не дав своєї відкритої підтримки сміливим пропозиціям Мазлаха і Шахрая та дбав про те, щоб не переступити меж ленінської правовірности. Однак у своїх писаннях та своєю практичною діяльністю він дав докази турботи за розвиток української культури та за конституційні права УРСР, як самоуправної складової частини Радянського Союзу. Мазлах і Шахрай тепло згадують Скрипника, і нема сумніву, що вони дивилися на нього, як на “свою людину” в Кремлі. Український елемент у КП(б)У скріпився допливом вихідців з лівих партій національного табору. Під час громадянської війни цілі групи українських соціял-демократів і соціялістів-революціонерів відкололися від матірніх партій, прийняли радянську плятформу і влилися в КП(б)У. Ідейне обличчя цих груп було подібне до Мазлаха й Шахрая. Хоча комуністична перемога на Україні була головне наслідком зовнішнього тиску, проте вона створила умови, що в них українські національні прагнення хоч-не-хоч спрямувалися в радянське річище. У 1920-их роках “націоналістичні ухили” становили постійне явище в житті УРСР. Між ними найбільшого розголосу набрали “шумськізм” і “хвильовізм”, що своє ім’я завдячували Олександрові Шумському, народному комісарові освіти УРСР у 1924-26 роках, та Миколі Хвильовому, провідному українському комуністичному письменникові та публіцистові. “До хвилі” служило як джерело надхнення для цілої української комуністичної опозиції. Приблизно з 1930 року всі ці інакомислячі голоси заніміли: на Радянський Союз, зокрема на Україну, спустилася довга полярна ніч сталінського терору. Але в останніх роках ідеї націонал-комуністичного типу знов виринули на поверхні суспільного життя в Українській РСР. Професор Майкел М. Лютер, автор вступної статті до англійського перекладу “До хвилі”, слушно підкреслює ідейну тяглість, що помітна між цією книгою та публіцистичним трактатом сучасного радянського літературного критика Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написаним у 1965 році. Мало ймовірне, щоб Дзюбі була приступна праця його духових попередників - Мазлаха й Шахрая. Паралелі між обома творами можна либонь краще пояснити тим, що питання, які Мазлах і Шахрай поставили на обговорення півстоліття тому, не втратили своєї актуальности. Ці питання - стосовно становища українського народу під совєтським правлінням та характеру російсько-українських відносин - не можуть не виникати раз-у-раз у свідомості українських комуністів, що не позбавлені розуму й сумління. Тут слід пригадати, що тепер, на протилежність до періоду революції й перших пореволюційних років, більшість членства КПУ складається з людей української національности.

Концепція “національного комунізму”, очевидно, не становить якоїсь української особливости. В різних видах та різних ступенях напружености вона сьогодні поширена в цілому світі. Авторам “До хвилі” припала честь, що вони створили перший, скільки нам відомо, її теоретично-публіцистичний вияв. Зокрема в Східній Европі, в державах т. зв. соціялістичного бльоку, місцеві комуністичні верхівки опинилися після 1945 року віч-на-віч з проблемами, що зовсім аналогічні до тих, які Мазлах й Шахрай накреслили для України ще в 1918-19 році. Для західнього некомуністичного дослідника значення “До хвилі” не тільки в тому, що ця книга становить важливий історичний документ, але також у тому, що вона допомагає краще розуміти світ, в якому ми живемо сьогодні.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ{32}

Прикметою літературних процесів у Східній Европі є те, що письменники виявляють там нахил брати на себе більшу частку громадянської відповідальности, ніж це прийнято в західніх країнах. Якщо існуючі умови не дозволяють політичним хотінням проявляти себе через “нормальні” канали вільних виборів і відкритих політичних дебатів, тоді часто на літератора спадає обов’язок виконувати службу речника свого суспільства.

Микола Хвильовий (1893-1933) був яскравим представником цієї східньоевропейської традиції “заанґажованої літератури”. Його ім’я віддавна відоме дослідникам Радянського Союзу; але тільки тепер, завдяки перекладові Юрія Луцького, англомовний читач дістав змогу ознайомитися з деякими його творами[116].

Творче життя Хвильового було коротке; воно збігається з десятиліттям 1920-их років. Це був гарячковий період в історії Радянської України, роки великого культурного піднесення нації, згодом зрізаного сталінським терором. Хвильовий, мабуть, більше, ніж котранебудь інша постать того часу, став прапороносцем “українського ренесансу” 20-их років. Навіть його самогубство в 1933 році було подією історичного значення, символічним актом, що знаменував кінець однієї епохи.