Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

партійних товаришів, намагалися витлумачити сенс українського революційного досвіду. Переглянувши розвиток подій за роки 1917 і 1918, вони зробили висновок, що “головною тенденцією українського національно-революційного визвольного руху є конституювання українським народом себе, незалежно від старих кордонів, яко націю, яко незалежний, самостійний державно-політичний організм” (стор. 105). Цим шляхом першою пішла Центральна Рада, але згодом ступив на нього, хоч неохоче, український радянський табір. Але існувала небезпека, що може не вдасться досягти самостійної української державности в той час. “Українське національне питання, коли не буде вирішене зараз, у революційну добу, коли воно буде передане в наслідство історії, як іржа буде точити соціяльно-економічний і культурно-політичний розвиток і України й сусідніх держав” (стор. 249).

Треба пам’ятати, що автори “До хвилі” не були ворогами Росії. Вони щиро обстоювали союз між радянською Україною й совєтською Росією. “Нова Росія і нова Україна - дві рівноправні сестри, дві вільні країни, дві незалежні, самостійні і в той же час об’єднані спільними інтересами, пошаною чемности одна до одної, - ось до чого ми прагнемо, ось чим боліємо ми, ось до чого закликаємо ми” (стор. 23). Але при цьому Мазлах і Шахрай вірили, що єдиним способом, щоб перебороти залишену царатом спадщину національного гніту, було чітке відокремлення. Таким чином національно-державне розмежування було конечною передумовою всякої майбутньої російсько-української співпраці. “От як палку переломиш. Палка тріснула, але обидві половини ще не відрізнилися, ще держаться окремими трісками, що заходять одна за другу. Але як ти її не здавлюй, не направляй, встановити так, щоб палка знову була цілою, не можливо. Краще всього обрізати якнайчепурніше обидва відламані кінці і потім уже приставити одну до одної й обхопити кільцем” (стор. 176-178).

Мазлах і Шахрай присвятили багато місця у своїй книзі відкритій і безоглядій критиці політики комуністичної партії супроти України. Вони вивели на світло більшовицькі крутійства й лукавства щодо української національної проблеми. Обставини змусили більшовиків проголосити Україну радянською республікою з власним урядом, але становище й компетенції цього уряду залишалися під знаком запиту. Провідні більшовицькі діячі на Україні, як, наприклад, Христіян Раковський, публічно висловлювали свій погляд, що, мовляв, українські робітники й селяни не потребують і не хочуть власної національної держави. На це Мазлах і Шахрай відгукнулися таким іронічним коментарем: “Та й для чого й для кого взагалі Українська Совітська влада?” (стор. 198). Комуністичні партійні резолюції того часу стверджували, що українська самостійність неможлива через тісну господарську пов’язаність України з Росією та що “самі продукційні сили обурюються проти відокремлення”. Відповідь Мазлаха і Шахрая на цей економічний арґумент виглядала так: “Відношення і економічні зв’язки Росії й України мають переважно характер відношення й економічних зв’язків сучасних “великих” держав до власних колоній. “Великі” держави теж зв’язані з своїми колоніями економічно, і “продукційні сили обурюються проти відокремлення”. Але обурюються “продукційні сили” “великих” держав? Навпаки, “продукційні сили” колоній обурюються проти “об’єднання” (стор. 116).

Основним практичним домаганням Мазлаха й Шахрая було перетворення Комуністичної партії (більшовиків) України з реґіонального відділу всеросійської партії на відрубну політичну організацію, пов’язану з російською партією тільки через комуністичний Інтернаціонал. Вони пропонували й змінити назву КП(б)У на “Українська комуністична партія (більшовиків)”, щоб цим заманіфестувати її рівноправність з Російською комуністичною партією. Крім цього, вони укладали плян, що згідно з ним українські більшовики, які репрезентували промислове робітництво країни, повинні були утворити коаліцію з іншими “лівими” українськими партіями, що репрезентували дрібну буржуазію й селянство. Передумовою такої коаліції було визнання радянського устрою небільшовицькими партіями, а її плятформою - спільна оборона самостійности української республіки, загроженої реакційною Добровольчою армією ген. Денікіна та імперіялізмом держав Антанти. Така політика, на думку Мазлаха й Шахрая, дозволила б перенести соціялістичну революцію до Середньої Европи, при чому ролю географічного моста виконувала б колишня австрійська провінція Галичина, якщо приєднати її до наддніпрянської радянської України.

Проте автори “До хвилі” були примушені визнати, що шанси на те, щоб КП(б)У прийняла їхні пропозиції, були мізерні. Причиною був переважно неукраїнський характер партії. “Об’єктивно ми партією “пригніченої” нації не були. Ми були об’єктивно неукраїнською партією, хоч ми жили, працювали на Україні і деякі з нас навіть за метриками репані українці, - а російською партією, себто, власне кажучи, великоруською” (стор. 165). Більшовики, щоправда, проголосили були доктрину національного самовизначення, але, згідно з твердженням Мазлаха і Шахрая, їхня практична політика щодо України не відрізнялася суттєво від тієї, що її здійснювали кадети, меншовики, соціялісти-революціонери й інші російські партії, що всі ставилися вороже до української самостійности. Цю поставу більшовиків ілюстрував один дрібний, але характеристичний епізод, згаданий у книзі. Коли Шахрай одного разу запропонував своїм партійним товаришам “використати вільний час для вивчення мови того народу, котрий вони збиралися “самовизначити” - ця порада була зустріта як “шовінізм” (стор. 217).

Кульмінаційним пунктом “До хвилі” є останній розділ, озаголовлений “Запитання т. Леніну”. Глибоко стурбовані суперечностями між більшовицькими гаслами і практикою, Мазлах і Шахрай спрямували особисте звернення до Леніна, який у їхній оцінці був “великий політичний тактик і стратег, великий пролетарський ватажок, себто фігура не тільки політично велика, а велика морально-політично” (стор. 282). Суттю цього пристрасного звернення був запит, чи принцип національного самовизначення, проголошений у програмі комуністичної партії, ще чинний і як він стосувався України. Кінцевим акордом, яким Мазлах і Шахрай замкнули свою працю, був прямий виклик Ленінові: “Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України?” (стор. 296).

Ленін ніколи безпосередньо не зареаґував на цей виклик. Але у свій “Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним” від 28.XII.1919 він включив пасус, що його можна розглядати як посередню відповідь Мазлахові і Шахраєві. “Серед більшовиків є прихильники повної незалежности України, є прихильники більш або менш тісного федеративного зв’язку, є прихильники повного злиття України з Росією. З-за цих питань розходження недопустиме. Ці питання вирішуватиме Всеукраїнський з’їзд рад”[115].

Таким чином Ленін визнав, що член партії може відстоювати самостійність України, залишаючися при цьому добрим комуністом. Але практичне значення цієї поступки зводилося нанівець тим, що монолітна структура комуністичної партії зобов’язувала кожного її члена підпорядковувати свої особисті переконання рішенням керівних органів у Москві. Можна лише дивуватися з того, що в 1919 році було ще можливе, щоб два комуністи випустили в совєтській Росії книгу, в якій вони гостро критикували офіційну партійну лінію щодо питання першорядного політичного значення. Але дні такого лібералізму добігали кінця. Не даремно Мазлах і Шахрай у кількох місцях своєї праці висловлювали побоювання, що їх можуть силоміць змусити до мовчанки. У “До хвилі” знаходимо