Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

а народові не добре і не погано, а товариш Тіто при цьому мандрує світом. Ну і ось, Тіто саме був поїхав у Америку, а в Югославії стояла хороша погода і хліб не подорожчав, і я чомусь розраховував, що спокійно вийду на пенсію. Якщо Стевана та Салко і не помилують — а таки не помилують, поки Тіто не повернеться і поки не вляжуться враження від поїздки, — канцелярія Маршала без нього все одно не підтвердить їхніх вироків. Не думаю, що це залежало від Тіто і що він взагалі бодай раз підписав комусь помилування, але знаю, що люди в канцелярії любили, коли народ вірив, начебто він сам те все вирішує.

А тоді мене ніби громом ударило, коли прийшла депеша про виконання смертного вироку Салкові Османовичу. Та як же це, матері твоїй сторч, якщо Старий ще не повернувся з Вашингтона? Оце, Орхане, маєш.

Ну, коли так, пішов я до лікаря відкрити лікарняний. Два місяці на лікарняному, а далі пенсія. Ходив од лікаря до лікаря, скаржився на легені й нирки, тричі мені робили електрокардіограму, я вмовляв, пхав у руку блакитні конверти, але дарма. Або ж лікарська братія за одну ніч зробилася чесною, або доля вхопила мене за горло і не відпускала. Не знаю, що то було, але мені не дали лікарняного, так само як Салкові не дали помилування. Бог зробив так, щоб ми подивилися в очі один одному.

Що я побачив у тих очах? Тепер, коли я на пенсії, і ні за що більше не відповідаю, і ніхто мене ні про що не питає, зі спокійною душею можу сказати: побачив невинну людину. Кожному своєму клієнтові я дивився в очі, окрім тих нещасних, що осліпли від страху, і бачив там усяке. Я не робив би цього, якби не мусив, а мусив — бо без цього ми не люди і немає між нами ніякої правди. Якщо в очі не дивитися. Без цього мені здавалося б, що це я суджу і вбиваю, а я так не можу.

Я бачив тугу, бачив каяття, бачив тих, що вбили раз, але нізащо не вбили би знову, бачив тих, які вбили раз і охоче повторили б убивство, бачив людей у відчаї, людей, які не розуміли, що скоїли, і тих, які не знали, що заподіють їм, але дітьми своїми присягаюся: до Салка Омановича я жодного разу не дивився в очі невинній людині. Я вхопив його за плечі, але він стояв спокійно, ніби чекав своєї черги в голярні. Я сидів поруч із ним у тюремному фургоні і слухав, як він дихає. Наче дівчинка, як моя Белькіса, коли розв’язує задачку з математики, — так дихав той чоловік. Звісно, хтось скаже, що Орхан верзе дурниці, але після того, як стільки разів слухав у темряві дихання засуджених на смерть, уже все про це знаєш. Я злякався його дихання.

У той момент водій увімкнув радіо. На стадіоні Ґрбавіца саме починався матч «Жельо»—«Гайдук»[71]. Я думав: не слухай цього, синку, бо ж думатимеш, що живим не дочекаєшся другого тайму. Але Салко заговорив:

— Мірко Каменяшевич. Він найкращий.

— Так, але є ще один коментатор із Заґреба, він теж добрий.

— Мій батько цього найбільше любив.

— А за кого вболівав?

— За «Жельо».

— І я за «Жельо».

Ось і все, про що ми з ним у житті поговорили. Пізніше було вже не до розмов. Салко Османович не затремтів і не впісявся зі страху. А один із розстрільної команди вистрілив йому в голову. Ех, якби ж я знав, хто то був, він би державної служби довіку вже не бачив. Але звідки було мені знати.

Тепер от сиджу перед будинком, дивлюся, як люди ходять вулицею, і часом здається мені, що впізнаю знайоме обличчя, коли людина вже зникає за рогом пекарні. Трапляється, що це й справді хтось знайомий, але частіше просто здається. Одного разу я отак побачив покійного брата Рахмана, і хотів був гукнути його, коли згадав, що він уже сімнадцять років як мертвий. Таке буває, коли забагато дивишся на людей, а я на них за життя не надивився, тож надолужую зараз. І завжди, коли перед пекарнею проходить перший з уже померлих, я кажу собі, що на сьогодні досить розглядин, і йду поратися в садку. Садок у мене доглянутий, нема в Сараєві ліпшого. Жінка мені каже, що я мусив бути садівником. Авжеж, я мусив бути усім, чим не був.

Сьогодні біля пекарні пройшов Салко. Я знав, що це не він, але все одно покликав його. Про всяк випадок, бо ж різні дива на світі бувають, дасть Бог, і на мою долю одне випаде. Потім я пішов у свій садок і трохи копав землю, а трохи дивився на місто під ногами. Якби ж мені все забути — я б народився заново.

Земля не мовчить. Земля — це стара бабця, в якої болять кості. Уві сні вона ворушиться й стогне, скриплять її кістки і хрускотять суглоби. Це я дізнався, відколи лежу тут і думаю, як здивується кожне живе створіння, коли одного разу стане мертвим. Земля не мовчить, але я ніколи не міг її почути, бо людське тіло теж не мовчить.

Ми тільки думаємо, ніби не чуємо стугону своїх сердець, але коли серця зупиняються, тоді чуєш, що той звук був гучніший від грому. Коли серце зупиняється, ти чуєш Землю, і тебе охоплює неспокій. Що, як і вона жива? Що, як Аллаг створив Землю живою, тоді кожен важкий крок — це гріх? Може, в цьому причина, що по мене так довго не приходять?

Пам’ятаю, що я Салко, а якщо дощі мене всього рознесуть, мені залишиться саме ім’я. Його я віддам останнім, бо як же без імені перед Його престолом постану. Салко, що ступав по Землі важкою ходою, а Земля стогнала, бо в неї боліли кістки. Якщо Бог дасть Файкові ще одного сина, він замість мене зватиметься Салко. Так завжди звалися маляри й сантехніки, але ніколи — гафізи й аліми. Я не був ні маляром, ні алімом, а тепер я просто ніщо, яке чекає, коли по нього прийдуть ангели.

Змилуйся, добрий Боже, дозволь, щоб Земля тоді була жива, бо якщо й вона замовкне, Салко замовкне разом із нею.

А мене заклято на мовчання. Якби й ні, не знаю, як би я про це розповіла, навряд чи мої свідчення врахували б