Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

— Бач, усе село знає, а ти думав од мене сховати!

— Простiть, ваше високоблагородiє, я не догадавсь, що вам про таке дiло треба знати, — вiдповiдав Копаниця, спускаючи очi додолу та покiрненько кланяючись.

— Не догадавсь! Ви всi такi, що не догадуєтесь, поки аж примусиш вас догадатися! Ну, гляди ж, щоб тепер менi все по правдi казав! Сам Григорiй Момот знав про це?

— Спершу — нi, а тодi вже, як усе село знало, то не iнак, що й вiн довiдався… Ну й сердився здорово покiйник на жiнку…

— Ну?..

— Сварилися часто… Бо вона за тим Зiньком пропадала… Оце той самий, що первий побачив сьогоднi вранцi вбитого…

— Ах, дак це той самий! — сказав слiдчий, а вислухавши, що сусiд Юхим зустрiв Зiнька, як вiн виходив од убитого, подумав: «Ну, тепер видима рiч: злочинцiв тягне на те мiсце, де злочинство вчинено… I дiтей одведено, щоб не були на завадi…»

Вiн почав розпитувати Копаницю далi i «таки примусив» його сказати, що вiн нi на кого не думає, тiльки на Зiнька.

«Так їх ловити! Так!» — думав слiдчий i звелiв старшинi привести Зiнька, Юхима, Ївгу та ще кiлькох свiдкiв, яких простiсiнько пiдказав йому «нехотя» моторний Копаниця. Тим часом лiкар скiнчив свою справу, i вони вдвох подалися до волостi — допитувати свiдкiв.

Свiдки вже були там готовi. Ївги самої ще не було з Чорновуса: нiяк не могли її там iзнайти.

«Дiло просте! — думав собi слiдчий, сiдаючи за стiл. — Один з грубих сiльських романiв, та й годi. Ну, треба трошки напружити нерви в героя цього роману, — тодi легше буде його пiймати. Облишмо ж його на сам кiнець, на закуску». I почав допитувати Юхима.

Свiдкiв усiх добрано таких, що вони в один гуж тягли. Дедалi слiдчий упевнявся все дужче й дужче, що вiн нiяк не помиляється. Найбiльше — Рябченкове свiдчення подавало йому силу дрiбниць, з яких можна було скласти щось суцiльне, i те суцiльне зовсiм обвинувачувало Зiнька.

Вiн хотiв би допитати його навiть пiсля Ївги, та Ївги все не було. Доводилось заходитися спершу коло нього.

— Зiновiй Сиваш!

Зiнько давно вже дожидався на волосному рундуцi своєї черги i трохи дивувався, що всiх допитано, а його так довго держать. Зрадiв, як нарештi почув своє прiзвище. Увiйшов у волость, уклонився двом панам, що сидiли за столом, i став бiля дверей.

— Ти Зiновiй Сиваш? — спитався слiдчий.

— Я.

— Пiдiйди ближче.

Зiнько пiдiйшов.

— Ближче, ще ближче! Аж сюди!

Зiнько пiдiйшов iще ближче.

— Да, ти — Зiновiй Сиваш… — сказав iще раз слiдчий, вимовляючи слова з протягом та з притиском i гостро дивлячись на Зiнька. — Дак от який ти, Зiновiй Сиваш!.. Скажи менi, це ти перший побачив убитого?

— Я.

— I ти знаєш, хто його вбив?

Зiнько пiдняв угору брови з дива.

— Нi, не знаю, вiдповiв.

— Ну, не знаєш, дак не знаєш. Добре! А розкажи, як ти його побачив!

Зiнько почав розказувати. Слiдчий слухав i дивився, не одводячи од нього очей i мов трохи всмiхаючися глузливо. Зiньковi ставало якось нiяково вiд того прикрого погляду й вiд того незрозумiлого усмiху. Це його збентежувало, i збентеження вiдбивалось йому й на обличчi.

«А, бач! — думав собi, радiючи, слiдчий. — Уже йму нiяково стає вiд мого погляду, вже почав плутати. Стривай, голубчику, я тебе ще й не так припечу!»

— Так! — промовив вiн уголос, як Зiнько доказав своє. — А тепер ось що скажи: чи до цiєї ночi Грицько Момот знав, що ти ходив до його жiнки?

Зiнько широко глянув на слiдчого. Вiн спершу здивувався, потiм обурився i вiдказав iзгорда:

— Цьому неправда! Я його жiнки не займав i нiколи до неї не ходив.

— Справдi? — глузливо запитав слiдчий. — А ось зараз 'її приведуть, то ми i в неї розпитаємося, чи що там у вас було, чи не було. А поки я тобi щось вичитаю.

I вiн почав вичитувати Зiньковi коротенькi уривочки з того, що казали свiдки:

— Терентiй Тонконоженко виказав, що ти з Ївгою Момотовою жив, як чоловiк iз жiнкою… Михайло Сучков… виказав, що про це все село знає… Старшина Григорiй Копаниця — те саме… Захарiй Забiгайко бачив не раз, як ти вночi йшов од її хати… Єфрем Рябченко — що бачив вас i пiймав на вчинку на луцi в вербах… Уляна Петренкова — що бачила вас у саду… Коли хочеш, я тобi ще прочитаю, та буде й цього. Що ти на це скажеш?

— Що це все падлюшна брехня, та й годi! От що скажу!

— Ге-ге! Який ти палкий! Ну, тепер же слухай, що я тобi скажу!

Слiдчий одхилився трохи назад на стiлець, утупив свiй погляд у Зiньковi очi i промовив, мов одбиваючи язиком кожне слово:

— Зiновiй Сиваш! Розкажи, за що ти вбив Григорiя Момота!

Хоч уже з того, як слiдчий з ним поводився, Зiнько бачив, що той нiяк не доймає йому вiри i не знати, нащо питається не про дiло, а про Ївгу, але цього питання вiн нiяк не сподiвався. Воно здалося йому таким чудним та недоладним, що спершу якось навiть не злякало його. Вiн тiльки широко глянув i промовив:

— Як?

— Хiба ти не чуєш? — удаючи гострого голоса, щоб уразити тим «злочинця», казав молоденький слiдчий. — Я тебе питаю: за що та як ти вбив Григорiя Момота? Сам чи вдвох iз його жiнкою?

Тiльки тепер Зiнько цiлком зрозумiв, яка на його напасть. Його пройняло холодом, та вiн одмовив поважно:

— Питайте, пане, того, хто це зробив, а не мене.

— А хто ж це зробив?

— Не знаю.

— Так я ж знаю! — скрикнув слiдчий, устаючи. — Знаю i кажу тобi: ти!

I щоб уразити бiльше злочинця, вiн до голосу грiзного ще й показав на його пальцем:

— Ти вбив його, i я тобi розкажу — як. Ти прийшов уночi до його жiнки, думав, що буде вона сама, а зустрiв його. Ви посварилися, почали битися, i ти вбив. Тодi повiсив, щоб подумали, що сам Момот повiсився. Це все я дуже добре знаю й без тебе. А тепер менi треба знати тiльки оце: чи ти сам його вбивав, чи вдвох iз Ївгою Момотовою? Ну, кажи — як? Сам чи з нею? Ну!

Слiдчий стояв перед Зiньком, грiзно впиваючись у його очима. Зiнько трохи тремтячим голосом одказав:

— Нi сам, нi з нею. Нiчого цього не було, а коли хто вам i сказав, той брехун, та й годi! Даремне ви, пане, нападаєтесь на мене… Я не винен нiчим, шукайте