Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

— Чого ж то так?

— А от давайте спершу розпитаємося! Як на вашу думку, Григорiє Павловичу, чиє б це могло бути дiло?

— Хм, хм…закрутився той на стiльцi. — Кат його знає!.. Усе в хатi цiле, нiчого не пограбовано… Це не чужий чоловiк, не злодiяка який, а так… з своїх чоловiк… Хтось iз Грицькових ворогiв.

— I я так думаю, потакнув Рябченко, — що хтось iз Грицькових ворогiв. Та хто ж?

— А мара його знає! Хiба вгадаєш? I туди думка i сюди думка… А втiм… Глядiть, чи не братiв це дiло? Вони ж iз їм усе заводилися…

— Що заводилися, то заводилися, а таки я на їх не думаю… бо все ж таки вони йому брати, то не зробили б такого… Тут треба чужого чоловiка шукати.

— _ Ну, а якi ж iще в Грицька вороги? — згадував Копаниця. — Здається, що й не було.

— А хто його знає… Хiба ми всi його справи вiдаємо? Може ж, i були… А скажiть, хто перший убитого Грицька побачив?

— Та Зiнько ж Сивашенко.

— Хм… I не сусiда йому, а перший побачив… Сусiди ще не кинулись, а вiн уже й побачив…

— Та й Юхим же слiдком за їм, бо вiн, — каже, — в двiр, а Зiнько з сiней!

— Отож-то й то, що Зiнько з сiней! А як на вашу думку, Григорiє Павловичу, — мабуть, той, хто перший побачив, той найбiльше й зна про це дiло?

— Тобто — щоб Зiнько? — здивувався Копаниця.

— А що ж? Хiба Зiнько такий святий, що не може цього зробити?

— Та нi… а тiльки не впада на його… Нащо б йому це робити?

— Нащо? Хе! — засмiявся Рябченко. — Ну, скажемо так: ходить Зiнько до Грицькової молодицi, — це ж ви чули?

— Та чув… Про це по всьому селу плещуть…

— Отож, ходить до Грицькової молодицi. Ну, а шила. в мiшку не втаїш, коли вже все село його бачить. Побачив його й Грицько.

— Ну?

— Ну, то як ви думаєте, чи то йому дуже вподобалося, що його жiнка в гречку скаче?

— Та нi… Дак що ж?

— Як то — дак що ж? Хiба вам цього мало?

— Та я не розберу, чим воно притуляється до цього душогубства?

— От такої! Ну, скажемо так, полiз Зiнько нищечком до Ївги, а натрапив на Грицька. «Ти чого?» — «Я — не я, я — так собi…» — «_А,_ дак ти до моєї жiнки, на ж тобi!..» I завелись!.. Ну, куди ж Грицьковi проти Зiнька?.. Та ще, може, вiн удвох iз Ївгою на його. Бехнули його добре, так той i лiг.

Старшина дивився на Рябченка здивованими очима й мовчав. Нарештi озвався:

— Глядiть, що й приходиться… Ну, а як же не вiн?

— Ну, дак що? А як не вiн, то й не осудять його. Посидить трохи на царськiй квартирi та й вийде. А поки вiн сидiтиме, дак ми всi свої справи так пiдкрутимо, що вже йому ходу не буде, хоч би й вернувся. Вам же треба на його доказательство постачити? Оце ж i воно.

Копаниця аж iз мiсця зiрвався.

— Ну й митець iз тебе, Яхреме Семеновичу! От митець!.. Це штука!.. Та це й мiсяць у головi длубатися, то такої штуки не видлубаєш! Це справдi, що задля такого так можна начхати й на ярмарок. Ну, як ув око влiпив! Iменно, iменно, iменно так! Попався, голубчику, попався! Не викрутишся!

— Стривайте лиш, Григорiю Павловичу, не радiйтебо вiдразу так дуже! Бо це, бачите, ми з вами так говоримо, а як про-це слiдствуватель скаже?

— Слiдствуватель? Та там таке молоде та дурне, що йому що хочете можна в голову натурчати. Я йому таке подозрiнiє накрутю, — побачите!.. А ви, Яхреме Семеновичу, тим часом пiдiть та чоловiка чотири хоч направте таких, щоб вони на нашу руч казали, та вкупi з їми — й приходьте до волостi, як слiдствуватель прийде.

— Гаразд! Тiльки треба ще так пильнувати, щоб уже нiхто не вискочив у свiдки такий, що на iнший бiк хилитиме… Щоб нiхто не згадував, сказати, про сварку з братами… Бо як слiдствуватель про це довiдається, то щоб iще в той бiк не повернув… Дак треба таких назад, назад!..

— Зiб'ємо й назад! — одказав Копаниця. — Це добре, що ви нагадали: буду пильнувати.

Пiсля полудня прибiг слiдчий з лiкарем. Не спиняючись у волостi, звелiв старшинi везти себе до Грицькової хати. Старшина примостився на передку з поштарем, i всi поторохтiли туди, а врядник пiдтюпцем побiг за їми. Слiдчий не хотiв нiчого розпитувати, аж поки сам побачить убитого. Вiн був дуже молодий i дуже певний, що вмiє розплутувати найзаплутанiшi справи. Насамперед узяв собi до уваги «обстановку злочинства». Видима рiч, що Грицько не сам завiсився, а вже мертвого його повiшено. Кров на сорочцi, пробитий висок, усе тiло побите, — видно вiдразу, що воно було. Була якась боротьба, покiйник за життя нiби змагався, бився з кимсь, вельми дужчим за себе, i той його пом'яв, понiвечив. Хто це зробив? З хати не взято нiчого. Виходить, що це зробив не злодiй, а такий чоловiк, що йому життя Грицькове було на завадi, ворог убитому.

— Старшина!

— Iздесь, ваше високоблагородiє!

— Що цей… Григорiй Момот… як вiн, ладнав з людьми? Не було в його яких ворогiв абощо?

— Хто його знає, ваше високоблагородiє,- здається, не чуть було…якимсь непевним голосом одказав старшина.

«Бреше! Видимо бреше! Силкується покрити справу», — подумав слiдчий, бо мав таку гадку, що слiдчий завсiгди мусить нiкому не йняти вiри, тiльки собi самому — тодi найшвидше збагнеш справу. I вiн сказав:

— Як же це так? Чоловiк завсiгди має ворогiв, — без цього не можна. Коли не вiн, дак жiнка.

— Хiба що через жiнку… Це iменно, ваше високоблагородiє, що через жiнку… бо жiнка… звiсно… вона…

Копаниця плутав умисне, мов не хотiв виказувати, а слiдчий думав: «Брешеш! Не викрутишся!..»

— Ну, кажи ж! Чого став? Хто з їм через жiнку ворогував?

— Та тут один чоловiк… Зiнько Сивашенко…

— А через що ж вiн ворогував?

— Та якось i казать нiяково, ваше високоблагородiє… Воно… так, бачите…

— Не мни ото язиком, а кажи просто! — крикнув слiдчий. — Менi треба все по правдi казати, — як батюшцi на сповiдi!

— Та що ж… ваше високоблагородiє, й самi вже бачите… Що ж вам уже й казати?.. Звiсно, Зiнько Сивашенко та злигався з Грицьковою жiнкою Ївгою, — ну, через те в їх i ворожнеча була… Це все село знає…

«Таки виказав! От так їх треба ловить!» — подумав, радiючи, слiдчий i додав