Валерія Оквітань - Фермерська романтика, Валерія Оквітань

Розділ 19

Дивно, але коли Тася вперше їхала цими дорогами, то їй здавалось, що до села з міста було рукою подати, так швидко вони були на місці. Але цього разу все було інакше. Вони були вже годину в дорозі, а досі не приїхали. Може цього разу Женя вирішив не ризикувати, і везе її якомога далі від їхнього будинку, щоб Тася точно не повернулась?

— Ти теж це помітив? — відволікаючись від дороги, Тася глянула на чоловіка, який задумливо вів автомобіль. Він кермував однією рукою, поки другою потирав свої губи.

— Помітив що?

— Що твоя мама нас зводить, — ніяково пояснила дівчина. 

— Це навіть сліпий помітив би, — просто відізвався чоловік, ніби така поведінка Марії Олександрівни була нормальною.

— І тебе це не хвилює? 

Вона повернулась до нього всім корпусом, пильно стежачи за чоловіком. А він навіть бровою не повів.

— А чому це має мене хвилювати? — кинув на неї мимовільний погляд. — Хіба ти з нею змовилась  і тепер на мене чекає жіночий союз, який має місію під назвою “Звабити Євгена Становича”.

— Ні, — сприйнявши серйозно його слова, заперечила Тася. — Не змовились. Можеш не хвилюватись.

— От і добре, — чоловік барабанив по керму, очікуючи коли черговий світлофор замиготить зеленим.

— Більше з тобою не зв’язувались? — запитав, натякаючи на сестру. 

— Ні. На щастя більше ні. Тим паче я заблокувала їх обох всюди.

— А батьки?

Тася хмикнула. Це було найнеприємніше. З їхньої останньої розмови ні мама, ні батько навіть не написали дівчині. А вона чекала. Чекала, що хоч хтось з її сімейки згадає, що вона жива людина з власними почуттями. З почуттями, які боляче зачепили.

— Ні, — похитала головою.

— Ну, не всім щастить з родиною,— і знову постукав по керму. Видно, що теж почував себе ніяково, торкаючись цих тем. — Артем більше не діставав?

— Та як він мене дістане, якщо я постійно у вас в подвір’ї знаходжусь?

— Так він приходив вчора, ти що, не бачила його? — він здивовано підняв брови догори. 

— Та ні, я увесь вечір з Ольгою та Костиком провела. Ми на задньому дворі персики їли.

— А він до батька приходив. За риболовними снастями. 

— І добре, що не зустрілись,— полегшено видихнула. 

— Що не сподобався місцевий вибір? 

Тася вже хотіла виправдатись, але в останній момент зрозуміла, що їй нема чого виправдовуватись, тому лише цокнувши, закотила очі.

— Чесно кажучи, не дуже.

Євген засміявся, приймаючи таку відповідь. Нічого не сказав, але було видно, що йому кортіло прокоментувати. 

— Смачні хоч персики були? — чоловік показав Тасі свою усмішку, яка до слова була їй приємною. Його риси обличчя в цей момент розгладились, не було похмуростей та насуплених брів. 

— Так ми ж ваші їли. Хіба ти не знаєш які на смак ваші персики? Звісно що смачні. Малий так їв що аж по ліктях текло.

— Я ж не за малого питаю. Я про твої враження. Те, що Костя тільки ними  й харчувався б, я й так знаю. А от ти для мене поки темний ліс, — на останньому реченні, Євген дивно тягнув голосні букви.

— Ти й досі мене  в чомусь підозрюєш? Ми ж ніби вже переконались в тому, що я не претендую на честь Ярослава, а він не претендує на мою, — Тася хотіла відповісти йому жартом, саме тому і не втрималась. — А от на твою-ю-ю.

— Та ти й на мою не сильно претендуєш.

— Так, це правда, — Тася погодилась, бо це дійсно так було. Після зради її колишнього, на чоловіків і дивитись було бридко, не те щоб планувати з ними якісь стосунки. Їй точно вартувало б пережити ці негаразди, а вже потім думати про якісь стосунки.

 — Якщо хочеш, можемо махнути до Києва.

Флегматичний тон Євгена не пов’язувався з його пропозицією. Тася ледь власною слиною не подавилась від цієї фрази.

— Туди їхати більше трьох годин. Ну принаймні, я пам’ятаю, що ми їхали стільки.

— Шість.

— Шість годин? — вигукнула дівчина, приголомшена, що не помітила, як провела стільки часу в тому автобусі.

Євгена потішила її реакція. Він звісно чув, цю історію вже не вперше, але все одно не міг зрозуміти, як же сильно вона була занурена у свої думки.

— То що? Що скажеш? Пропозиція діє десять хвилин.

— А аніматори? Ми ж мали з ними домовитись?

— Мама домовилась з ними давно, я мав оплатити. Зробив це онлайн, — він знизав плечима, ніби це було дрібничкою. А в дівчини нарешті очі відкрились. 

У них не було причин їхати в місто. Хіба для того, щоб їй допомогти. Але й щодо цього були питання.

— Тобто як?

— Просто, онлайн-банкінг, ти мала про нього чути, Тась, — Євген потягнувся, для того, щоб відрегулювати температуру в салоні. Бо таке відчуття, ніби стало різко спекотно. Принаймні, Тася точно так думала. Їй не було чим дихати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍