Річард Докінз - Сліпий годинникар

їхня схожість із кіньми була поверховою й конвергентною. Життя на пасовищах майже однакове в усьому світі, і коні та літоптерни незалежним чином виробили однакові якості для розв’язання проблем такого життя. Зокрема, літоптерни, як і коні, втратили всі свої пальці на ногах, крім середнього, який збільшився до нижнього зчленування ноги і сформував копито. Ногу літоптерна майже неможливо відрізнити від ноги коня, однак ці тварини споріднені лише віддалено.

В Австралії ж на пасовищах панують зовсім інші великі тварини — кенгуру. Вони мають таку саму потребу в швидкому русі, але реалізували її інакше. Замість доводити до високого рівня досконалості галопування на чотирьох ногах, як це зробили коні (й буцімто літоптерни), кенгуру удосконалили іншу здібність — до стрибків на двох ногах із великим хвостом для балансування. Немає сенсу дискутувати про те, яка з цих двох здібностей «краща». Кожна з них високоефективна, якщо тіло еволюціонує таким чином, щоб використовувати її на повну. Так сталося, що коні та літоптерни використовують галопування на чотирьох ногах, тож і отримали внаслідок майже ідентичні ноги. Кенгуру ж використовують стрибки на двох ногах, тому розвинули зрештою свої власні унікальні (принаймні з часів динозаврів) масивні задні лапи та хвіст. Кенгуру й коні прийшли в різні кінцеві точки «тваринного простору», можливо, через якусь випадкову відмінність їхніх відправних точок.

Звернувши тепер увагу на м’ясоїдів, від яких ці великі мешканці пасовищ утікали, ми знайдемо ще захопливіші конвергенції. У Старому Світі ми знайомі з такими великими мисливцями, як вовки, собаки, гієни та великі кішки — леви, тигри, леопарди й гепарди. Здається, зовсім нещодавно вимерли «шаблезубі тигри» — великі кішки, названі так за свої колосальні ікла, що стирчали донизу з верхньої щелепи перед жахливою, мабуть, пащекою. В Австралії ж чи у Новому Світі до останнього часу справжніх кішок і собак не водилося (пуми і ягуари пішли від кішок Старого Світу не так уже й давно). Але на обох цих континентах існували їх сумчасті еквіваленти. В Австралії був тилацин, або сумчастий «вовк» (якого часто називають тасманійським, бо в Тасманії він протримався трохи довше, ніж в Австралії), свідки трагічного винищення якого живі й досі. Люди у величезних кількостях відстрілювали його як «шкідника» та заради «спорту» (залишається слабка надія, що він міг зберегтись у віддалених районах Тасманії, які сьогодні зазнають руйнувань «в інтересах забезпечення зайнятості населення»). До речі, не треба плутати його з динго, який є справжнім собакою, завезеним до Австралії останнім часом аборигенами. У знятому в 1930-х роках кінофільмі про останнього відомого тилацина, що неспокійно міряє кроками свою самотню клітку в зоопарку, ми бачимо дуже схожу на собаку тварину, сумчаста природа якої проявляється лише в її трохи не собачому способі тримати таз і задні лапи, можливо через розташування сумки. Для будь-якого любителя собак споглядання такого альтернативного підходу до задуму собаки, цього еволюційного мандрівника паралельним шляхом, від якого нас відділяють 100 мільйонів років, цього почасти знайомого, почасти абсолютно чужого собаки з інших світів, є зворушливим досвідом. Можливо, вони й були шкідниками для людей, але люди завдали їм значно більшої шкоди — тилацинів наразі на планеті не залишилось, а от людей — явний надлишок.

У Південній Америці упродовж довгого періоду ізоляції, який ми розглядаємо, теж не було справжніх собак чи кішок, але, як і в Австралії, водилися їхні сумчасті еквіваленти. Мабуть, найбільш ефектним був сумчастий шаблезуб (Thylacosmilus), на вигляд такий самісінький, як нещодавно вимерлий «шаблезубий тигр» Старого Світу, тільки яскравіший, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Його пащека з кинджалами ікол була ще ширшою, і я уявляю, що жах він наводив іще більший. Його назва відображує зовнішню схожість із шаблезубим тигром (Smilodon) і тасманійським вовком (Thylacinus), але з погляду родинних зв’язків він дуже далекий від них обох. Трохи ближчий він до тилацина, оскільки обидва є сумчастими, але вони набули свого вигляду великих хижаків незалежним чином на різних континентах — незалежно один від одного та від плацентарних м’ясоїдів, справжніх кішок і собак Старого Світу.

Австралія, Південна Америка та Старий Світ пропонують іще багато прикладів множинної конвергентної еволюції. В Австралії водиться сумчастий «кріт», який зовні відрізняється від знайомих нам кротів інших континентів лише наявністю сумки, веде такий самий спосіб життя, як інші кроти, і має такі самі надзвичайно розвинені передні лапи для риття ходів. Водиться в Австралії й сумчаста миша, хоча в цьому випадку схожість є не такою близькою, та й спосіб життя не зовсім однаковий. Поїдання мурах (де до «мурах» для зручності зазвичай відносять і термітів — інший приклад конвергенції, як ми побачимо нижче) є нішею, заповненою розмаїттям конвергентних ссавців. Вони можуть розподілятися на мурахоїдних, тих, що риють ходи, лазять по деревах і блукають по землі. В Австралії, як можна було очікувати, водиться сумчастий мурахоїд під назвою Myrmecobius. Він має довгу тонку морду, яку засовує в мурашники, і довгий клейкий язик, яким вигрібає свою здобич. Це — наземний мурахоїд. В Австралії водиться також мурахоїд, що риє, — єхидна. Вона не сумчаста, а належить до групи яйцекладних однопрохідних ссавців, настільки далеких від нас, що сумчасті порівняно з ними здаються нашими близькими родичами. Єхидна теж має довгу й загострену морду, але колючки на спині й боках роблять її зовні більш схожою на їжака, ніж на ще одного типового мурахоїда.

Південна Америка могла легко породити сумчастого мурахоїда заразом із сумчастим шаблезубим тигром, але так сталося, що мурахоїдна ніша там була вже здавна зайнята плацентарними ссавцями. Найбільшим із нині живих мурахоїдних є Myrmecophaga (що якраз і означає «мурахоїд» грецькою мовою) — великий наземний мурахоїд Південної Америки та, мабуть, найкваліфікованіший спеціаліст із поїдання мурах у світі. Як і австралійський сумчастий Myrmecobius, він має довгу тонку морду (надзвичайно довгу й загострену в цьому випадку) та надзвичайно довгий клейкий язик. У Південній Америці водиться ще й дрібний деревний мурахоїд, який є близьким родичем Myrmecophaga й нагадує мініатюрну й менш екстремальну його версію, а також третя, проміжна форма. Хоча вони й плацентарні ссавці, ці мурахоїди дуже далекі від будь-яких плацентарних тварин Старого Світу. Вони належать до унікальної південноамериканської родини, до якої входять також броненосці та лінивці. Ця давня плацентарна родина співіснувала з сумчастими з перших днів ізоляції континенту.

Мурахоїди Старого Світу об’єднують різноманітні види панголіна в Африці та Азії, які варіюють від деревних форм до форм, що риють, і всі трохи схожі на соснові шишки з загостреними мордочками. Також в Африці водиться химерний мурахоїд трубкозуб, що частково спеціалізується на ритті. Рисою ж, що характеризує всіх мурахоїдних — сумчастих, однопрохідних чи плацентарних, — є надзвичайно низька швидкість метаболізму. Рівень метаболізму — це швидкість «згоряння» хімічного «пального», яку найлегше виміряти за температурою крові. У ссавців загалом рівень метаболізму має тенденцію залежати від розмірів тіла. Менші тварини зазвичай мають вищий рівень метаболізму, так само, як двигуни маленьких автівок зазвичай працюють швидше, ніж двигуни великих. Але деякі тварини мають рівень метаболізму, надто високий для своїх розмірів, а от мурахоїди незалежно від походження та спорідненості зазвичай мають дуже низький рівень метаболізму. Чому це так, не зовсім зрозуміло, але ця особливість настільки дивовижно конвергентна серед тварин, які не мають більше нічого спільного, крім звички