Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

- Співчуваю. Слухай, до тебе сьогодні Воронова поступила? Ще чоловік її всю ніч був у лікарні.

- Так, а що?

- Що з нею і як вона?

- Нічого особливо страшного. Вона не п'є, напевно не курить, тому все не так складно. Просто на стінці шлунка утворилася невелика виразка, і її вже видалено, а шраму майже не буде видно. Ти ж мене знаєш. Роману Федоровичу я хотів усе це сказати сьогодні вдень, тоді й оплата за ліки. Сума невелика, тож можна не хвилюватися. Зараз жінка в нормі, тиск і пульс стабільні.

- Палич, особисто моє прохання, нехай до виписки побуде в окремій палаті, щоб ніхто не заважав.

- Не проблема, Олено. Буду радий побачити тебе.

- Бувай.

Я кинула телефон на диван і в кількох словах переказала всі слова лікаря.

- Вона швидко встане на ноги, тільки стежте, щоб шкідливих звичок не було.

- Їх ніколи й не було. Дякую, Оленко, - посміхнувся Роман. Я кивнула і посміхнулася у відповідь.

Віт поцілував мій живіт, не соромлячись Романа, підвівся і потягнув мене у свою кімнату, на що його батько розсміявся.

А там ми віддалися здоровому і міцному сну.

Ранок був незвичайним, але приємним. Губи Віта ніжно цілували мої, і я, перебуваючи ще в напівдрімоті, слабко посміхнулася і розплющила очі. Віт усміхнувся.

- Доброго ранку. Точніше, добрий день.

- Привіт, - усміхнулася я.

- Поїдеш зі мною в лікарню?

- Так, звісно. Тільки заїдемо до подруг, я переодягнуся.

- Як скажеш, - знизав плечима чоловік, випускаючи мене з-під ковдри.

Зібравшись, ми заїхали на квартиру, я швидко переодяглася в нормальний одяг і взула улюблені ботфорти на підборах. Вдома нікого не було, тож я уникла розпитувань, і я спокійно вийшла до Віта, який чекав на мене в машині.

Довго ми не шукали потрібну палату, бо маленьких палат у кожному відділенні було дві, а в потрібному відділенні нас зустрів Соломин і провів нас. Однак на мене чекав сюрприз у палаті.

Я увійшла перша, за мною Віт, але далі не пройшла, застигнувши від того, кого я побачила в палаті.

Євгенія лежала на ліжку з ясною свідомістю, але була, напевно, ще слабкою. Біля неї на сусідньому ліжку сиділа моя мама і зараз дивилася на мене з посмішкою. Утім, усміхалися і наші з Вітом батьки.

- Це якийсь жарт? - здивовано запитала я.

- Ви знайомі? Хто це? - одразу ж запитав Віт, обіймаючи мене.

- Це мої батьки, - видихнула я, все ще чекаючи на відповідь.

- Послухай, Олен... Так, ми й справді знайомі. Двадцять сім років уже, - усміхнувся мій тато.

- Як цікаво, - хмикнув Віт. - Чому ж я не знайомий і ніколи не бачив настільки близьких друзів моїх батьків?

- Ну чому ж не знайомий. Ти просто забув. І Олену забув, - усміхнулася моя мама. - А Оленка забула тебе.

- Ого, які ми забудькуваті, - насупилася я, прислухаючись до свого організму, й інстинктивно поклала руку на живіт.

- Тобі погано? - я опинилася на руках Віта, перед тим як втратити свідомість.

У ніс ударив різкий запах нашатирю, а потім хтось вдихнув у мій рот повітря. Я закашлялася і різко сіла, вдарившись лобами із Вітом. Неприємне джерело нашатирю було в руці в медсестри, яка стояла біля ліжка.

- Як вона тут з'явилася? - прохрипіла я, кашлянувши.

- Як ти? - Віт пропустив моє запитання повз вуха, а потім допоміг підвестися на ноги, притримуючи за талію, щоб я не впала.

- Нормально, - я простежила за тим, як медсестра швидко пішла, а Віт подякував їй услід.

Наступної секунди увійшли мій і Віта тата і мене змусили сісти на стілець. Мама подала води й запитала:

- Коли ти була в лікаря?

- Минулого тижня. Вона сказала, що це нормально і що таке у всіх, - попиваючи воду, сказала я, поступово відчуваючи, що стає легше.

Ми просиділи довго у Євгенії, розмовляли й десь половину часу приділили обговоренню весілля. Вирішили, що щойно Євгенія буде в повному порядку, ми зіграємо весілля, і вдвох з Вітом поїдемо кудись у медовий місяць. Віт одразу ж сказав, що неодмінно одружиться зі мною, а батьки схвалили ось таке рішення.

Решту питань ми обговорили вдома у Воронових, коли моя мама залишилася в лікарні, а ми поїхали додому. Я зробила чоловікам каву, а собі чай і тепер ми сиділи у вітальні й розмовляли. Здебільшого розмовляли чоловіки, а я лише слухала, спостерігаючи, як змінюється мій тато. Зараз він, ніби, був задоволений таким розкладом, сидячи поруч із найкращим другом на дивані. А ми з Вітом сиділи навпроти них у кріслі. Точніше Віт сидів на кріслі, а я сиділа на колінах Віта, закинувши ноги на бильце. Схоже, Віту подобається, коли я зверху. Точніше, коли сиджу на ньому. Блін, як не скажи, все одно проступає трохи вульгарності. І якщо спочатку я бентежилася, то тепер я спокійно пила чай і зрідка тягнулася за печивом.

Чоловіки обговорювали бізнес, розмірковуючи, як вчинити правильніше або як і що переробити чи передати. Загалом, я не дуже уважно слухала розмову, відволіклася на розважальне шоу по телевізору, яке було "фоном" до цього.

- Схоже, Олені з нами нудно, - почула я від Романа.

- Тату, ми говоримо про справи. Логічно, що їй не цікаво, - зітхнув Віт, а я посміхнулася.

- Ну так-так, - хмикнув Роман.

- Втомилася я просто, - відповіла я, ставлячи на журнальний столик чашку з чаєм.

- Так, вагітні та наші батьки, відбій. Завтра в лікарню їхати.

Віт забрав мене до себе, залишивши двох друзів у вітальні. Поклав мене і влігся сам, притиснувши мене до себе. Ми недовго говорили, я майже відразу почала засинати.

Тиждень минув так непомітно, що мені здалося, ніби його й не було зовсім. Але тепер ми з Вітом офіційно, не ховаючись, стали парою. Уже навіть була запланована дата нашого весілля, і Віт зараз вирішував усі питання щодо окремої квартири.

Якось усе правильно було. Наші батьки просто розчулювалися нами й намагалися залишати нас наодинці якомога довше, а ми, своєю чергою, насолоджувалися товариством одне одного. І якось несподівано настав той самий день, який викликав у мене мурашки по всьому тілу і величезне почуття незрозумілого страху.