Олександра Малінкова - Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова

ГЛАВА 26

Геннадій Клемков

Після нашої розмови з Поліною, так тепер я знаю яке в неї ім'я, я майже одразу вшився з офісу. Залишатися там - мов кожну секунду очікувати знову, що ось-ось двері мого кабінету широко відкриються і вона опиниться на порозі. Як вихор! З палаючими очима. Оповита легкою хмаринкою тонкого аромату п’янкого парфуму. В хвилини коли вона поряд розумієш, що вже сп’янів без дотику до неї. Можна зробити вигляд, що це зовсім не так і її дівочі чари на мене не діють, та кого я врешті-решт намагаюся обдурити октім самого себе?

Ще одна з сімейства Тамрицьких. Недосяжна. Заборонена і водночас бажана. Спокуса. Жага. Потяг…

Наступного дня приїхав на роботу по обіді, щоб вже точно виключити можливість пересіктися з нею ранком. 

Накинув пару сотень баксів охоронцям паркінгу, що біля офісної будівлі, щоб вони обережно охороняли Поліну, аби знову ті випадки не повторилися. Ще, домовився про шлагбаум на під’їзді, який теж зайвим не буде, принаймні автівка не зможе набрати швидкість на короткому відрізку дороги. 

Сьогодні офіс теж поспішив залишити раніше ніж зазвичай. Чому? Думаєте слабкодухо ховаюся від неї? Швидше за все, просто не можу у повній мірі відповідати за свої вчинки і реакцію. Можу не втриматися й тоді мені вже буде байдуже хто вона та чия донька! Ближче до істини -  виграю час! Бо ще є маленька та крихка надія, що з часом мої відчуття та почуття притупляться і я зможу нормально жити й працювати, як це було до зустрічі з нею. 

Лещата ліфту майже зачинилися, як в кабінку впурхнула Поліна. У чорному тоненькому гольфі, який підкреслює її високі, красиві та такі спокусливі груди. А далі сіра спідничка футляр середньої довжини. Золота середина між аскетичністю і відвертістю. Бьюсь об заклад, що на ній сьогодні тоненькі панчішки. А зібране у хвіст волосся та черевички на високих підборах довершують образ, перетворюючи його в сексі. Чи то червона помада на її вустах? А може все в сукупності!?

В руках звичний паперовий стаканчик з кавою. Латте чи сьогодні щось міцніше? Як не як вечір п'ятниці. Сумління змушує абстрагуватися, поводитися чемно. Відійти у крайній куток, настільки далеко наскільки це можливо, та я наче хлопчисько. Наче пес, який  зірвався з ціпка щойно запримітив ту саму… 

“Не провокувати…”; командує внутрішній голос, та вже запізно.

Ця жінка, як моя особиста червона хустина перед очима, як спусковий механізм. Зосереджуюся на багряній плямі її гарних і принадних губ. Роблю глибокий вдих повітря та крок уперед. Саме стільки мені треба, щоб опинитися поряд з нею, хапаю її за зап’ясток, і відпиваю з її стаканчика каву через трубочку, спостерігаючи, як її акуратні брівки повзуть угору, а на обличчі застигає здивування. Неймовірне відчуття… коли ось так дивишся на її реакцію. Чиста насолода…

- Смачна, - посміхаюся з викликом вдивляючись в її очі.

Простягає стаканчик мені. Ні, не так. Майже сама вкладає мені його в руку. І доки я намагаюся зрозуміти для чого вона це зробила… Може образилася… Поліна стає навпочіпки й пристрасно цілує мене сама, запускаючи тонкі та теплі пальчики в мій густий загривок на потилиці. До мурах…

- Ти теж нічого! - підморгує мені. 

Розвертається на кінчиках черевичків і перша виходить з кабінки ліфту, лещата якого щойно відчинилися на першому поверсі.

Сказати, що я офігів все одно що нічого не сказати. Так і прямую за нею слідом, спостерігаючи за тим, як плавно погойдуються її пружні сіднички від кожного кроку. Шикарна хода. Будь хто замилувався б, а в мене просто дах зносить…

Проходить повз Данієля з Майклом. Помічаю, як перший сіпається в її бік, та Майкл хапає його за руку, щось шепоче на вухо. Потім Данієль переводить погляд на мене і його очі починають у прямому сенсі цього слова наливатися кров'ю. 

Торкаюся своїх губ, проводячи по ним пальцями. Червоний слід від її помади. Ох ти ж і штучка… Посміхаюся. Утріться та пасіть задніх! 

То хто з нас двох більший провокатор? Вона чи я? Мені здається, відповідь очевидна! А Ви як думаєте?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍