Мері Рейн - Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн

Глава 27

Зранку я прокинулася сповнена сил і, навіть без проблем погуляла з песом.  Поснідала та почала одягатися. Сьогодні мені хочеться одягнутися дуже красиво, жіночно. 

Я підійшла до вікна, та висунула руки на вулицю. Колись так моя бабуся розуміла скільки градусів тепла. Це зараз вже є гугл, а тоді тільки радіо, якого в моєї бабусі не було. Тато взагалі з бідної сім'ї, вони ніколи не розкидались грішми. А коли батько відкрив свій бізнес і почав достатньо заробляти, бабусі не стало.. та вона навіть не змогла відчути більш менш достойного життя.. Мені тоді було 9 років, я смутно пам'ятаю події того дня, але як кажуть батьки її збила машина.. водій був напідпитку. Через таких ось "відповідальних" осіб - помирають невинні люди. 

Не знаю, наскільки це відрізняється від мого стилю, але в шафі я знайшла: джинсову спідницю, яка на пів стегна та, топ. Мейкап сьогодні я зробила, піддалася незримій силі, яка виросла в мені, та нафарбувалася. Кінчики накрутила на щипці для волосся.  Парфуми, прикраси. І ось я готова. 

Вибігаю з квартири, бо здається, що я вже запізнююся. 

Виходжу на парковку, щоб сісти в свою комфортну "Opel Insignia" але згадую, що вона все ще стоїть під офісом. Чорт. На неї я заробила майже сама. Як я вже казала я не з бідної сім'ї, але в підлітковому віці я хотіла спробувати, що таке праця, тож я почала роздавати листівки, попрацювала трохи прибиральницею, волонтером, навіть офіціантом мене взяли в сімнадцять. Батьки погодилися та підтримали мене всіма силами. 

Всі зароблені гроші я відкладала. Там звісно не виходило на якусь супер круту машину, тай нову я не дуже хотіла. Тож коли батьки доклали трохи, ми спільними силами купили мені мою крихітку. 

Викликавши таксі, чекаю біля під'їзду. Надіюсь хоч заторів не буде, тоді  я точно запізнюся. 

Але звісно ж  сьогодні Меркурії, чи що там не на моїй стороні і ми встряваємо в корок.
О так, сьогодні я запізнюсь. Дідько. 

Ну звісно, час пік, всі люди їдуть на роботу, не я ж одна. Але чому саме сьогодні? 

Могла доїхати за тридцять хвилин, доїхала за п'ядесят. Ну не така вже й велика різниця. Якщо не враховувати, що з дому я виїхала вже запізнюючись. 

Швидко розплачуюся з таксистом. Він доречі виявився доволі приємним дідусем, який під час тих самих заторів розповідав мені анекдоти. Та вилітаю з авто. 

В офіс заходжу звісно ж з запізненням. Та надіюсь, що ніхто не замітить. 

– Ну нарешті, де тебе носить? – зустрічаю Машу біля кавового апарату. 

– Затори. Щось сталося? 

– Та, Мирослав Антонович, носиться по офісу, як скажений. 

– Зрозуміло, – сідаю за своє робоче місце, та заходжу на пошту, а там повідомлення. 

"Зайдеш?" 

Відправлене ще двадцять хвилин тому. У-у, ну ось, він точно замітить. 

Вирішую в сакрастичному стилі, відповісти. 

"Звісно, любий, вже біжу" 

Ні, ну от чому таке не можна писати на телефон, для чого на робочий комп'ютер? 

Підіймаюся з місця, та ловлю на собі зацікавлений погляд подруги. Усмішка розливається на її обличчі. 

– Боже, що? 

– Ні-ні, нічого, біжи-біжи. 

Закочую очі від абсурду ситуації. Вона все зрозуміла? Чи я їй щось розповідала? Не пригадую. 

Підіймаюся до боса та бачу його. Спирається стегнами на край столу, руки схрещені на грудях. 

– Хтось запізнюється? – кутик губи смикається, хоче розпливтися в посмішці, але Мирослав вдає серйозність.  

– Затори, – роздратовано закочую очі. – Пробач. 

З кожним словом підходжу все ближче і ближче. 

– Носишся по офісу? – усміхаюся та підіймаю здивовано брови. 

– Я? – все ж не втримується та розпливається в ухмилці. – Невже я схожий на того, хто буде носиться по офісу, через якусь дівчину. 

– Якусь? – вдавано дивуюся. 

– О так, якусь, – підходить ближче, та обіймає за талію, я закидаю руки йому на шию. – Чи не здається тобі, що твоя спідниця трохи закоротка? 

– О, ні. Саме те що потрібно. 

І в наступну секунду, його губи впиваються в мої. Відповідаю йому так само пристрасно. І в цю секунду в мене ніби зриває дах, я судомо починаю розстібати ґудзики на його сорочці. 

– Катю, – хрипло вимовляє поміж поцілунка. 

– М? 

– Катю, ліфт. 

Мені здається чи він посміхається? От же гад. 

– Та-ак – тягну, тому що він починає опускатися до шиї. – ліфт, Мирослав Антонович. 

Хмикає. 

– Мирослав Антонович, – повторює, трохи відірвавшись від мене. – Повтори. 

Прикусує трохи шкіру. 

– Мирослав Антонович,  – голос тремтить від задоволення. – ліфт здається їде.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно