Анастасія Бойд - На мені та в мені, Анастасія Бойд

Глава 20

Я озирнулася - її квартира виглядала дуже антикварно. Високі стелі, величезні вікна, картини, старі меблі, дзеркала... Я почувалася, як у музеї – було красиво, але зовсім незатишно. Навіть якось моторошно. Вона провела мене на кухню, де її подруга їла бутерброд, підібгавши під себе ноги і дзвінко сміючись з мультиків на телефоні.

- Мене звуть Агнія, можна просто Ася, - нарешті представилася білявка. Я знову зависла, розглядаючи її обличчя - стримана міміка, куточок тонких губ трохи піднятий, вугілля чорних очей дивилося в саму душу. Вона була холодною в емоціях, але енергетично відчувалося добро. Вона дуже приваблива. Аристократично гарна.

- Луїза, можна Лулу.

- Дуже приємно познайомитися. Це Кароліна, – представила вона свою подругу з косою. Кароліна потиснула мені руку, струсивши крихти з долоні. - Присядь. Будеш чай?

- Було б непогано, - посміхнулася я. Чомусь скромничати не хотілося, і я змогла поводитися з Асею так, ніби ми давно були знайомі. Вона подала чай, кошик із печивом, і сіла поруч, зробивши трохи тихіше мультики Кароліни.

– Не дай себе зламати. Так склалося, що все, що вони змогли дати тобі – це твоє життя. А далі, ти впораєшся сама. В тебе все для цього є. Вийми образу з себе і викинь. Десь тут, у Бреволі, щоб далеко було повертатися, - трохи посміхнулася Ася. Я звичайно розуміла, про що вона говорила, але не розуміла... Чому? Звідки вона знала про все?

- Ти добре знаєш моїх батьків?

- Так вже вийшло. Вони живуть напоказ, – Ася розвела руками. - Не тіш себе ілюзіями. Ти ні про що з ними не домовишся, і це не трагедія. Гірше було б, якби вони з тобою прожили майже все твоє життя, а потім викреслили, як зайве слово в реченні.

– Я майже прийняла це. Потрібен час, - зітхнула я, і підскочила від раптового стуку. Ми втрьох кинулися до вікна, і побачили привабливого блондина, який кидався камінчиками, а потім почав корчити пику, кричачи щось Асі.

– Ось ідіот! - загарчала Ася, і різко відчинила вікно, збивши квіткові горщики з підвіконня.

Вона почала кидатися в хлопця всім, що під руку попадало, наприкінці виливши на нього воду з відра, яке було завбачливо набрано і стояло під столом. З флегматичної аристократки вона в мить перетворилася на дику розпатлану мігеру. Ми з Кароліною намагалися заспокоїти Асю, яка перекрикувалася з блондином, мабуть, усякою лайкою. Я раптом подивилася на її обличчя. Її очі тепер здавались небесно-блакитними. Що за?.. Я заплющила очі, але все так і залишилося. Промовчала, не спитавши про це. Хлопець обтрусився, як мокрий пес, і втік. Ася втомлено присіла на диван і стукнула кулаком по столу, після чого залишилася сильна вм'ятина. Я завмерла від того, як розгорталися події. Ася подивилася на мене, і її очі знов були чорними.

- Хто це був? - спитала я, задихаючись від прискореного серцебиття. Кароліна почала прибирати, щось невдоволено примовляючи.

- Ніхто, один йолоп з роботи. Мій персональний аб'юзер, який знайшов сенс життя, коли почав мене цькувати.

- Це було жахливо, - я похитала головою і помітила, як Ася втратила свій стрижень, вибита з колії таким вчинком цього хлопця. Зі статної красуні вона раптом перетворилася на маленьку беззахисну дівчинку. Я ривком обійняла її, і відразу відсторонилася. Я, мабуть, не маю права так робити.

- Ед приїде завтра, так? - запитала Ася, як ні в чому не бувало.

- Так.

- Залишайся в мене, вже темнішає, а в хостелі може не виявитися місць.

– Не думаю, що це зручно.

– Не думаю, що є сенс ускладнювати свою, і без того непросту подорож до Бреволя.

Кароліна пішла додому. Коли зовсім стемніло, мені стало ще більше не по собі у цій квартирі. Стіни тиснули, картини лякали, і я з жахом чекала, що Ася піде до своєї кімнати, залишивши мене саму.

- Мої батьки зникли відразу після мого повноліття, - сказала Ася, після довгої паузи, коли ми сиділи у вітальні біля телевізора.

- Тепер зрозуміло, чому ти так легко знайшла слова для моєї проблеми.

- Ні, тут все складніше. Ти ніколи не була зі своїми батьками, але ти маєш можливість з ними побачитися і почути, що ти їм не потрібна. А мої батьки просто зникли. Безслідно. Жодних речей не забрали. Просто одного разу я повернулася додому, а їх нема. І вони не планували нікуди йти. Вони нічого не казали. Вони просто випарувалися. І я не знаю, чи можу я ображатись на них чи вони в біді, а я просто сиджу, склавши руки. Справа призупинена. Їх ніхто не шукає...

- Це страшно. Може, колись ти знайдеш послання від них? Вони повинні були залишити хоч якийсь знак.

- Повинні були. Якщо їх зникнення було передбачено ними.

Ми балакали майже до світанку, і я захотіла спати настільки сильно, що страх мене залишив, і я заснула без зайвих думок.

Ранок настав для мене майже опівдні, а судячи з тиші у квартирі, Ася досі спала. Я піднялася і зрозуміла, що помилилася. Її не було вдома, а на столі в кухні на мене чекав сніданок і записка. Господиня квартири пішла на роботу. Дивно, як вона могла так спокійно залишити без нагляду зовсім незнайому людину.

Я почула шум на поверсі, підбігла до дверей і виглянула у вічко. Мій батько ледве стояв на ногах, намагаючись потрапити ключем у замок. Поспостерігавши за цим видовищем протягом кількох хвилин, я набралася сміливості і вийшла з квартири. Стоячи зовсім поруч із батьком, я зрозуміла, що він досі мене не помітив.

- Доброго дня, тату, - сказала я, і батько загальмовано повернувся в мій бік.

- Луїза? Звідки ти взялася?

– Приїхала поговорити. Тобі допомогти? - запитала я, вказавши на замок. Він кивнув, і коли двері були відчинені, ми увійшли до квартири.

- Пішло воно все, - тато розпластався в кріслі, і закурив, не відчинивши вікно.

– Про що ти зараз? - я насупилася, і придивилася до батька. Його обличчя виглядало дивно, ніби він зробив невдалу пластичну операцію і накачав у губи ботокс.

- Контракт зі мною розірвали. Нікчемна студія... Все одно хотів звідти йти. Нічого. Вони ще зрозуміють, що Ед Гарсон не застарів. Про що будемо говорити?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍