Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

class="p1">Через день, 21 серпня, Мала рада зробила чергові кроки в напрямку створення незалежної держави de facto.

Крок перший: під час затвердження персонального складу Генсекретаріату посаду О. Шульгина, яка перед тим називалася «генеральний сек­ретар з міжнаціональних справ», перекваліфікували в «генеральний сек­ретар з міжнародних справ», а в поданні до Тимчасового уряду з проханням про затвердження Генсекретаріату слово «міжнародних» замінили на «міжнаціональних».

Крок другий: ухвалили (якою кількістю голосів — знову невідомо) створити 1) «юридичну комісію з представників усіх фракцій», яка мала «означити компетенцію Українських Установчих зборів», та 2) виборчу комісію, яка мала виробити «таку ординацію (тобто законопроект про вибори. — Д. Я.), щоб як можна простіше перевести вибори»[184].

Мала рада оголошує себе законним урядом України

Авантюра зі створення явочним порядком незалежної держави, для виникнення якої не існувало жодних передумов, окрім суб’єктивних бажань деяких осіб, набирала обертів.

За тиждень, 28 серпня, в день заколоту генерала Лавра Корнілова, Мала рада ухвалила й розповсюдила «відозву до всієї людности України», в якій чорним по білому назвала себе її законним урядом: «Українська Центральна Рада оповіщає всіх громадян сіл і городів України, що законний уряд в Росії тільки Тимчасовий російський уряд, а на Україні — Українська Центральна Рада та її Генеральний секретаріат».

Л. Корнілов (1870—1918 рр.), генерал від інфантерії, Верховний головнокомандувач (липень-серпень 1917 р.), ініціатор «українізації» 34-го корпусу П. Скоропадського. Суспільне надбання

Наступного дня у телеграмі Генсекретаріату до губерніальних та повітових комісарів Тимчасового уряду (виділено нами. — Д. Я.) прямо говориться про те, що саме він, ГС, є «вищий орган правительственной власті на Україні» «згідно з постановою Центральної Ради» (яка, до слова, УЦР ніколи не ухвалювалася просто тому, що пленуму Ради не було. — Д. Я.), який лише «працює в тісному контакті з Тимчасовим правительством»[185].

К. Оберучєв (1864—1939 рр.) в 1918 р. Суспільне надбання

Користуючись нагодою, наступного дня видали ще одну відозву, яка запевняла: «всі замахи на здобутий революцією лад, звідки б вони не йшли, було подавлено всіма засобами військової та горожанської влади». Під документом знаходимо підписи колективних представницьких органів — самого Генсекретаріату, виконкомів рад солдатських та робітничих депутатів, Київського центрального бюро профспілок, невідомих представників українських та єврейських націонал-соціалістичних партій, більшовиків, а також персональні підписи командувача Київського військового округу генерал-майора Костянтина Оберучєва, його комісара, київського міського голови, комісара Тимчасового уряду м. Києва та начальника міської міліції[186].

Наступного дня, 30 серпня, Винниченко на засіданні Малої ради без жодного докору сумління заявив своїм колегам, що з людьми, з якими він лише вчора поставив підписи під спільним документом, а саме з керівництвом Київського військового округу, «контакту <...> нема», «вони ярі вороги українського руху», «вони прикриваються симпатіями до українців, але кожний їх рух і слово просякнені ворожнечею до українського руху». Саме тому Мала рада ухвалила спеціальну резолюцію з вимогою усунути зазначених осіб із займаних посад та затвердження «офіціального представника Генерального секретаріату Української Центральної Ради»[187] (а не Тимчасового уряду! — Д. Я.).

Це одинокі приклади звитяжної «державотворчої» діяльності українських націонал-соціалістичних інституцій. Інших, позитивних за своєю суттю, марно шукати: їх не було і бути не могло.

ВЕРЕСЕНЬ

Шизофренія Генерального секретаріату

Наявність хвороби визнав сам В. Винниченко.

На засіданні Малої ради 5 вересня він просто з воза запевнив присутніх добродіїв: «про план і програму (Генерального секретаріату. — Д. Я.) сьогодні важко говорити». Причина, мовляв, — те, що «декотрих секретарів ще нема, коли вони зберуться, тоді можна буде говорити і про програму»[188]. Питання про те, коли, власне, зберуться оті секретарі, звичайно, навіть не виникло.

Констатація

Правовий абсурд тут доведено до абсолюту — очевидно, що легітимність влади Генерального секретаріату була похідною виключно з легітимності Тимчасового уряду, а не з НЕлегітимності УЦР, яка за визначенням законною владою в «Україні» не була і бути не могла, позаяк була лише однією з багатьох громадських організацій, покликаних до життя зреченням від престолу Миколи II.

Немає потреби спеціально наголошувати на тому, що жоден законний та правовий документ не передбачав участі представників громадських організацій у вирішенні військових питань, тим більше питань, пов’язаних з участю держави у війні, а саме такою організацією продовжувала залишатися УЦР.

Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що світова практика не знала участі представників громадських організацій в обговоренні та ухваленні рішень з питань ведення воєнних дій.

Немає потреби спеціально наголошувати і на тому, що честь піонерського відкриття такої практики у світовому масштабі належить українським націонал-соціалістам.

Генеральний секретаріат та Мала рада:  

більшовизація чи фашизація?

Тим часом у Петрограді відбувалися події, яким судилося стати заключним акордом у спробах демократичної трансформації Російської держави.

1 вересня, по придушенні виступу Корнілова, який, за попередньою домовленістю з прем’єр-міністром, спрямував до столиці війська з фронту, О. Керенський провів через уряд постанову, за якою було створено надзвичайний орган верховної влади — Директорію.

Саме Директорія і проголосила Росію республікою, розпустив IV Державну думу, залишившись, таким чином, єдиним формально законним органом центральної влади.

До її складу увійшли сам пре­м’єр, міністри закордонних справ, військовий, морський та пошт і теле­графів.

Звичайно, радівські діячі жодної уваги на останню подію не звернули — дбали про своє. Уже 3 вересня «кабінет Винниченка» зібрався на своє перше, організаційне засідання. І тут знову не обійшлося без притаманної Винниченкові престидижитації.

Затверджений Малою радою Статут Генсекретаріату передбачав існування 14 секретарств. Тимчасова Інструкція центрального уряду санкціонувала існування 9 відомств, зійшлися-таки врешті-решт на 9[189] (без урахування посади голови «кабінету». — Д. Я.). Зібрання 3 вересня проходило не у повному складі. З фактичних власників «міністерських портфелів» (сам Винниченко, нагадаймо, сидів на двох стільцях одночасно — голови Секретаріату та керівника існуючого лише на папері відомства внутрішніх справ) на засідання з’явилося четверо — сам Винниченко, аграрій Михайло Савченко-Більський (роки життя і смерті невідомі), освітянин Стешенко та «міжнародно-міжнаціональний» секретар Шульгин. Участь у засіданні також узяв заступник секретаря праці Рафес, «пізніше прийшов» генеральний контролер Зарубін.

Спершу визначили: всі наступні засідання повинні починатися о 7-й годині вечора. Друге питання — порядок ухвалення рішень на цих зібраннях. Рішення (найпевніше, за відсутності Зарубіна) ухвалили таке: «кворум для засідання опреділяється так: всі генеральні секретарі, які присутні в місті і виконують свої обов’язки, без трьох. Але кворум не може бути нижчим 5»[190].

Це відкривало для головуючого на засіданнях (а ним був, нагадаю, голова ГС) необмежені можливості для будь-яких маніпуляцій — за такого формулювання йому було достатньо контролювати всього 2 голоси, щоб мати можливість провести будь-яке рішення, адже вони ухвалювалися простою більшістю від числа присутніх.

Відверто маніпулятивними стали й засідання Малої ради, яка перетворилася, якщо сказати прямо, на такий собі компліментарний «міжсобойчик» між лідерами українських