Олександра Багірова - Віддай мені сина, Олександра Багірова

Розділ 31

- Зупиніть машину! - Навіщо я це кажу? Ніхто мене не послухає.

Я знову потрапила в якусь колотнечу. І як із неї виплутатися? Що я можу зробити проти двох озброєних мужиків? Те, що вони ніякі не поліцейські, чи продажні до мозку кісток – це вже зрозуміло.

В'язниця відкладається... Але що попереду? Сумніваюсь, що перспектива краща, не з моїм щастям.

- Циц, - шиплять.

– Ви знаєте, хто мій чоловік! Він цього так просто не залишить! - дурна загроза. Я б сказала ідіотська, але нічого іншого мені на думку не спадає, а сидіти та покірно чекати неминучої катастрофи не можу.

- Вже злякалися, - регочуть.

– Він вас знайде. У кафе камери були, ваші обличчя проб'ють, - продовжую видавати все, що спадає на думку.

Вони полохливо переглядаються між собою. Той, що сидить на передньому сидінні обертається та  цедить крізь зуби:

- Ще один писк, зв'яжу та заклею рота.

Закушую губу. Не жартує.

У паніці смикаю ручку дверей. Так, я готова вистрибнути з автомобіля на повному ходу. Що завгодно, аби втекти від них. Заблоковано.

- А може вона це ... права, - запитує лже-поліцейський за кермом.

- Мовчи! Не при ній! - репетує на нього напарник. – Все пучком буде!

- Сподіваюся, - але впевненості у гада в голосі не чую.

Навіщо вони викрали мене? Заради викупу? Можливо. Вадим багата людина. Але щось підказує мені, що все набагато складніше… Викуп – це було б надто добре… у моїй ситуації.

Більше не ставлю запитань. Вони все одно нічого не скажуть. А якщо зв’яжуть, то це тільки ускладнить і без того патову для мене ситуацію.

Намагаюся хоча б запам'ятати дорогу. Більше нічого не лишається. Ми їдемо вздовж лісу. Доволі довго. З'їжджаємо з траси, далі їдемо вузькою доріжкою, гілки дерев чіпляють машину.

Що вони збираються зі мною робити? В голову лізуть версії одна божевільніша та жахливіша за іншу.

Якоїсь миті дерева розступаються і перед моїми очима постає величезний будинок, оточений металевим парканом, а по вершині колючий дріт.

Найімовірніше, там струм.

Не знаю, чому цей здогад виникає в моїй голові. Але я абсолютно в цьому впевнена, як і в тому, що у дворі не буде жодної квітки, тільки кам'яні брили та дивні лякаючи статуї.

На мій подив, саме такий вид мені відкривається, коли ворота пропускають нас усередину.

Нас зустрічаю два горилоподібні мужики у всьому чорному.

- Приймайте гостю, - каже лже-поліцейський, виходить із машини та відчиняє двері з мого боку.

- Доброго дня, Каріна. Ласкаво просимо, - бородатий мужик, говорить з ледве помітним акцентом. Намагається бути вічливим.

– Навіщо я тут? Що відбувається? Мій чоловік…

- Не варто говорити слів, про які можете пошкодувати. Ходімо зі мною, - показує рукою на будинок.

Опиратися зараз сенсу немає. Скрутять мене та затягнуть. У них руки більше за мою голову.

Як звідси втекти? В'язниця якась…

– Навіщо я тут?

- Усьому свій час, - відповідає не обертаючись. Другий горила за мною ззаду слідує.

Озираюся на всі боки. Потворні статуї, не звірів і не людей дивляться на мене моторошними очима, мороз по шкірі. Хто у здоровому глузді захоче подібне спорудити у себе в домі?

Чомусь мені здається, що я не вперше ставлю собі це питання.

Це місце діє на мене дивно. Мене б'є, але навіть не від страху перед невідомістю, а ніби ламає зсередини.

Біля входу стоїть статуя істоти з роздвоєною мордою, з лапами із величезними пазурями та дуже довгими людськими ногами.

Відстрибую вбік, здригаюся від забобонного жаху… від того, що не нові ці відчуття… Але ж я ніколи нічого подібного не бачила! Я божеволію!

Кам'яні стіни будинку обвішані картинами цих чудовиськ, тільки в більш яскравому варіанті. Задушливо гіркий запах забивається у ніздрі.

Іду за горилою коридором, повертаємо праворуч, коридор освітлюють лампи, зроблені у старовинному стилі, що нагадують смолоскипи. Мій наглядач відкриває масивні залізні двері. Заходжу до кімнати з накритим дубовим столом. Горять свічки, червона скатертина та картина корови з жіночим обличчям.

Не можу сказати жодного слова. Хапаюся за горло, ніби хочу відірвати колючі шпильки, які заважають дихати.

- Приємного апетиту, - каже горила та йде, зачиняючи за собою двері.

Я залишаюся сама в моторошній кімнаті. Але знову не кімната лякає, а те, що вона пробуджує в мені.

Дивитись боляче. Не можу рухатись. Паралізована незрозумілими, лякаючими відчуттями.

У бік їжі навіть не дивлюся. Запахи дратують, зводять з розуму.

Так і завмерла. В очікуванні, коли з’явиться істота, з чиєї хворої волі я тут опинилася. Людиною я його назвати не можу. А я відчуваю, воно вже близько.

Коли двері відчиняються, обіймаю себе за плечі, тремчу… в якомусь забобонному передчутті.

- Каріночка, люба, ти що не їси? Мене, красуня чекаєш! - солодкий голос. А я бачу тільки, як ворушаться тараканові вуса, вони обіцяють... щось надто моторошне, що мій мозок відмовляється сприймати.

А потім картинка сьогодення пропадає, наче провалююсь в інший вимір. У мене перед очима знову ці вуса, тільки вони не посміхаються, у дивному видінні, вони зло ворушаться та віддають наказ:

«Обличчя не чіпати. Синяків не залишати. Зробити все, щоб урок засвоїла».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно