Лариса Підгірна - Червона Офелія

від того, хто у ній переможе, Україна так само залишиться кошарою для вирощування гарматного м’яса. Отже, він, українець, усього лиш гарматне м’ясо?! Всі вони, українці, лиш гарматне м’ясо для правителів двох імперій! Розмінна монета у брудній і кривавій битві чужинців за владу.

До Брусилівського наступу залишалося більше двох місяців.

Того дня потяг з вояками лейб-гвардії Волинського піхотного полку саме прибув до Волочиська. За наказом командира їх, вояків розвідувальної роти, вишикували просто тут, на площі, якраз напроти церкви Олександра Невського, куди на молебень у супроводі цесаревича та воєначальників мав прибути цар Микола.

На якусь мить Марку здалося, що він, попри червневу спеку, знову відчуває на щоках пронизливий східний вітер, бачить цесаревича Олексія, що несміливо йде позаду батька у своїй добротній сірій шинелі.

— Більшовики їх усіх розстріляли… — проказав тихо чи то до себе, чи то до Олесі. — Без суду і слідства.

— Кого? — здивовано перепитала Біличенко.

— Царську родину, — відповів замислено Марко.

— Тобі їх шкода? — Олеся недоречно розсміялася. — Ти ж наче не монархіст?

— Ні, не монархіст… Але по честі мав би бути суд. Йому, без сумніву, підлягав цар Микола, та аж ніяк не уся його родина. Той вирок був ні за людськими, ні за Божими законами.

— Так, Марку, бо то була політика, — проказала Біличенко. — Чи тобі не знати того? Я погано розбираюся у політиці. Жінці, як ти знаєш, на тому не обов’язково розумітися. І ще я зголодніла, а розмова про розстріл царської родини зіпсує мені й апетит, і настрій… Ходімо вже, он Крамовський нас гукає!

Марко нічого не відповів.

Пам’ять послужливо виставляла перед його внутрішнім поглядом обличчя тих, хто стояв поряд з ним у строю п’ятого квітня, три роки тому, на цій площі перед залізничним вокзалом. Побратими Василь Джуренко, Максим Соколан, Андрій Радкевич… Усі українці. Потім був наступ: жорстока бійня, у якій перемогу здобули ціною небачених утрат. Жоден з тих хлопців живим додому не повернувся.

* * *

Винайняті коляски торохтіли по розбитій дорозі на Тарноруду. Їх було три: дві для людей і ще одна — для валіз: того «найнеобхіднішого» виявилося чимало.

На пропускному пункті, вже на виїзді з міста на них очікував чоловік, невисокий, з миршавим обличчям, м’ясистим носом і якимось непевним бігаючим поглядом з-під масного волосся. На плечі у нього важко звисала обтягнута чорною шкірою велика коробка. Виявилося, що то був місцевий фотограф, якого начальник тарнорудської застави, Василь Казиміренко, на прохання Петлюри спеціально приставив до колективу. У коробці знаходилася фотографічна камера. Чоловік мав фіксувати перебування театральної трупи у Волочиську.

Іпатій Матрусяк, так звали дивного чоловіка з фотографічним апаратом, торохкотів без упину. Розповідав і про те, і про се… Олеся й Ольга давно втомилися від цієї торохкотні, а от Микола Савович слухав з великою увагою, розпитуючи про все, що траплялося дорогою.

Марко ж, не зважаючи на невдоволений Олесин погляд, сів поряд із їздовим, краєм вуха вслухаючись у розмову Матрусяка із Крамовським, та вона далі місцевої історії та місцевих пліток не йшла.

— Уже й коні потомилися від тієї балаканини. А він усе править своєї, як піп у церкві! — підморгнув їздовий Шведові.

— А хто цей чоловік? Звідки він такий обізнаний? — поцікавився Марко у їздового тихо, аби його не почули позаду.

— Та як йому не бути обізнаним! — відповів їздовий. — Він при любій владі з оцим ящиком не пропаде! Позавчора його імператорську величність фотографував, вчора — більшовиків, сьогодні Петлюру… Такі люди усе про все знають, при будь-яких порядках і начальствах виживати вміють. Та найголовніше, при усякій владі він у пошані, головне — вчасно одягнути правильні шаровари!

Марко розсміявся.

— Так, може, і вам зміняти роботу, раз така справа?

— Так-то воно так… Але нічого, окрім як правити конями, не вмію… — зітхнув їздовий. — Та й у Волочиську у двох фотографах потреби не має.

— А що Тарноруда?

— Та нічого, стоїть… — чоловік замислився. — Тільки не та вона вже, що була раніше, зовсім не та. Люд без кріпкої руки почувається занадто вільно, чинить, як заманеться… Воно й зрозуміло: позавчора — пан, учора — більшовики, сьогодні — взагалі не зрозуміло хто… Чи ж так було при панові! — скрушно зітхнув їздовий.

— Я от і толк не візьму ніяк, навіщо панство селять у маєтку Мордвінових… — продовжував чоловік.

— А що там таке? — поцікавився Марко. — Мишей багато?

— Та привид там обитає, — відповів їздовий. — Привид дружини нашого пана Мордвінова, яку він власноруч із ревнощів застрелив на сходах. Ото, як ніч настане, бродить її неприкаяна душа маєтком у закривавленій сукенці, стогне так жалісно-жалісно…

— І ви самі бачили того привида?

— Я — ні. Але багато хто з села бачив, — запевнив їздовий.

— Ну, привиди людей хіба що налякати можуть, — проказав Марко напівжартома. — Та й панове артисти тут усього на кілька днів… Мо’, нечиста сила обмине?

— А, так, обмине, звісно! — погодився той. — Бо у маєтку непогано. Багато кімнат, чисто, світло, та й храм Божий напроти. Воно нечистій силі не з руки буянити напроти храму.

* * *

Тарноруда, розділена Збручем на дві половини, у недавньому минулому славне містечко із власною броварнею, ярмарками, заможними ремісничими гільдіями та численними купецькими складами, завжди була центром жвавого місцевого всесвіту, навколо якого оберталося життя тутешніх мешканців двох великих імперій.

Марко бував тут ще у дитинстві з батьком, у якого в Тарноруді завжди знаходилися якісь комерційні справи; а до того ж, у волосній управі на них мало не щомісяця очікувала посилка, доправлена дипкур’єром із самого Парижа — нові книжки чи інші речі для Марка.

Зупинялися вони в добротних мебльованих номерах місцевого заїжджого двору. Батько усюди брав його з собою: і на ярмарок, і до волосної управи, і до храму Божої Матері Святого Скапулярія, аби вклонитися чудотворній іконі Ісуса Милосердного Тарнорудського.

Маркові добре запам’яталося вкрите тьмяною позолотою зображення Сина Божого, що роздирав заради людей свою плоть. Майстерно зображений силует Христа неначе виступав з мороку; мазки потрісканої золотої фарби робили його живим, реалістичним, якимось тривимірним…

Про чудотворну силу того образу місцевий ксьондз, Броніслав Роговський, розповідав неймовірні історії. І хоч свідками жодного такого чудесного зцілення чи оздоровлення Шведам стати не довелося, у 1910-му, коли громада вирішила перекрити дах костелу, Марку з батьком укотре випало приїхати до Тарноруди. Опівдні навідалися і до храму, на даху якого жваво велася робота: майстри знімали старий гонт, маючи намір замінити його лискучою новою бляхою.

Юнак, що допомагав старшому майстру, на ймення