Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Розділ 9. Злочин і кара

— Погляньте лише на нашу сплячу красуню.

Голос маестри Альвіанні в кімнаті служок був настільки ж неприродним, як могла б виглядати оливна гілка на шкірі нижчих.

Але не встигла Канре продерти очі, як її ляснули по обличчю вдруге.

— Вставай! Негайно! — верескнула панія.

Дівчина сторопіла й підвела погляд — так і є. Маестра нависала над нею у своєму лимонному шовковому халаті. Позаду боязко тупцювала Жюссі. У дверях стовбичила пані Манно.

Канре не розуміла, що відбувається. Але тіло інстинктивно послухалося звички, і дівчина відкинула ковдру та впала на коліна перед панією.

— Прошу вашого пробачення, маестро… Я заспала.

— Звичайно, заспала, нещастя. Адже порушила мою заборону і пішла з дому вночі, — голос пані виражав таке несподіване задоволення, мовби вона тільки й чекала цієї миті — тільки й хотіла, щоб її помічниця зважилась на найменшу проступку.

— Я була тут, пані, — відповіла Канре тихо і твердо, зваживши, що шанс вирватися з тенет ще жевріє.

Вона хотіла попросити молодшу служку підтвердити це, проте вчасно прикусила язика: не варто вплутувати Жюссі. Видно ж, що маестра зла, як вогонь війни.

— Тут? Прекрасно! Ще краще! — Господиня вдарила складеним віялом по дерев’яному узголів’ю ліжка. — Тобі буде цікаво дізнатися, що в мене зникла каблучка, Канре. Цінний подарунок від любого брата. А до мого покою доступ маєш лише ти. Розумієш?

Дівчина здригнулась, бо слова звучали, мов удари батога, уникнути котрого вже, мабуть, не вийде.

— Маестро, я не знаю про це нічого.

— Каблучка зникла вчора ввечері — а я не знімала її весь день.

— Нічого про це не знаю, — повторила служка, впираючись чолом у грубі дошки на підлозі.

— Я коли побачила цю твою обновку, Канре, все думала: звідки в моєї слуги такі прикраси? Мабуть, знайшла собі додаткову роботу! Але яку і де? Це ж нечуване нахабство… Я вже була подумала про тебе зле. Подумала, що виставляєш своє гарненьке тіло на продаж, як роблять у пивницях біля порту. Але тоді зрозуміла: Канре Арлі на таке не піде. Вона ж у нас горда! А ось продавати мої дрібниці — це легше, правда, нещастя?

Дівчина не відповіла. Переконувала себе, що скоро все припиниться, адже це брехня. Вона нічого не брала, і панія в цьому впевниться. Хай навіть її покарають за нічну прогулянку.

— Жюссі, оскільки наша Канре твердить, що це не так, то попрошу тебе зазирнути в її речі, — солодко мовила маестра.

Молодша служка нехотя заметушилась. Вона стріпнула покривало з ліжка, провела рукою під матрацом, зазирнула під стіну.

— Ключ від шухляди згодився б, — пробурмотіла ніяково.

Канре мовчки дістала з кишені ключ і поклала його на підлогу поруч.

Жюссі за кілька секунд скрипнула шухлядою і видихнула:

— Знайшла…

— Немає там нічого! — закипіла Канре і підвелася на ліктях.

Проте молодша служка ні в сих ні в тих стояла біля тумби, і в її коротких пальцях блискотіла каблучка.

— Я не брала її, — тремтливим голосом відповіла дівчина.

Панія Альвіанні обійшла служку, черкнувши полами халата, котрі густо пахтіли трояндами.

— Я не брала нічого, — повторила Канре, злякано усвідомлюючи, в яку яму тягне це непорозуміння.

— Як же каблучка тут опинилась? — спитала маестра, уважно роздивляючись тумбу.

Служка затнулася. Підвела погляд на Жюссі. Та почервоніла до самих вух і нервово терла пальці.

— Її хтось підклав, — відповіла Канре, проштрикнута несподіваною думкою. — Не знаю, з якою метою. Але це не моїх рук справа.

Вона спробувала проковтнути сльози і повернути голосові твердість.

— Каблучка була зі мною весь вечір, — повторила панія знуджено. — Тож украсти її могли лише вночі. А вночі, як ти мені перед цим казала, Канре, ти зосталася тут. Яка ж невидимка прослизнула сюди та дістала твій ключ? Може, могутній чаротворець?..

— Таку дрібницю легко проштовхнути всередину, не відчиняючи шухляди, — прошепотіла дівчина.

— А це в нас що?

Маестра повернула собі її увагу — рука опустилася до тумби і дістала звідти баночку з рум’янами. Вона покрутила її в пальцях, а тоді збіліла, мовби побачила примару.

— Що це, Канре?! — у голосі господині забряжчала сталь, куди страшніша, ніж солодкава погроза з приводу каблучки.

Тепер гнів був справжнім.

І тут дівчина усвідомила гірку правду: історію з каблучкою підлаштувала сама маестра. Бозна-навіщо. Але коли все склалося, господиня не очікувала побачити тут ще і старі рум’яна, про котрі й думати забула.

— Коли розбилась кришечка, ви наказали це викинути, — відповіла служка стиха. — Я подумала, що залишити собі сміття не буде…

— Замовкни.

Панія замахнулась — баночка просвистіла повз голову дівчини, вдарилась об пічку в кутку і глухо задзвеніла розбитим склом.

— Тобі заборонено торкатися моїх речей. Чи вирішувати, що робити з ними. Чи обдумувати накази. Тобі заборонено все!

Знавісніла маестра підійшла до Канре — та знову опустилась до підлоги чолом, силкуючись не закричати від того, що душило її. Але виходу вже не було. Світло згасло. Зашморг затягнувся.

Мабуть, Кара відчувала щось схоже в той день, коли…

— Підведи очі, брехлива хвойдо!

Дівчина послухалась. Темно-вишнева туфля підчепила її підборіддя й задерла насилу вгору.

— Ти двічі обікрала свою маестру, свою заступницю. Знехтувала всім, що я дала тобі, і брехала у відповідь на доброту. Маю право скарати тебе без суду. Ти знаєш, який вирок для злодіїв.

— Але, маестро!.. — писнула Жюссі, котра сама тремтіла, мовби листок у бурю.

— Мовчи, Жюстіно. Не хочу