Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Ти — болото. Ти — ніхто! — гиркнув слуга, мовби в цю мить усі його смутки вибралися нагору, підштрикнуті вином і непорозумінням на очах улюбленого пана Естіенна.

— Помиляєшся, — відказала Канре й хутко рвонула на себе важкі двері та вибігла у двір, підставляючи розпалене суперечкою лице сирому вітрові.

Сюет гримнув дверима за її спиною і проволав, щоб більше сюди не потикалася, бо руки переламає.

— Ти, Альвіанні! — Жарраків голос спинив дівчину вже за мурами маєтку.

Вона озирнулась — маестр наздоганяв.

— О, встиг, — видихнув він, усміхаючись. — У нас мало часу, вперед!

— Там був мій батько, — після прогулянки поспіхом голос Жаррака лунав хрипко.

Хлопець уперся в поруччя обома руками та опустив голову. Канре висмикнула поділ з-за пояса і розправила його, поки чаротворець віддихувався. Він провів її через площу Королів, повз старий ботанічний сад, котрий огинала вузька брукована вулиця, яка звивалася серпантином і виходила аж до надбережжя. Врешті вони піднялися широкими пощербленими сходами до ґлорієти на пагорбі, і лише там, у тіні колонади, юнак спинився.

— То маестр Прест повернувся? — втішилась дівчина. — На кордоні все владналося?

Жаррак похитав головою.

— Боюся, що навпаки. Батько приїхав раптово: спершу зазирнув до тітоньки, тоді ввалився до Мерселлі… Я завтра розпитаю в нього, що та як. Вибач, тому я й не зміг вийти одразу і мусив удавати, що нічого не знаю про твій прихід. Вирвався, щойно вдалося.

— Усе гаразд. Тепер ти повернешся додому?

— Лише завтра, — безрадісно відказав Жаррак у передчутті сімейного возз’єднання. — Батько приїхав забрати щось. І він хоче зустрітися зі мною.

— Ти не радий?

Канре запитала це, проте сама помітила відповідь у кутиках губ Жаррака: лівий сіпнувся, але здавалося, що то не усмішка, а гримаса болю.

— Радість — не те, що батько оцінить. А він ще приїхав у поганому гуморі, але… — Юнак глибоко вдихнув і випростався: — Годі про це! Як тобі краєвид?

Канре підійшла до вузького поруччя, яке оперізувало ґлорієту, і сперлася на нього обома руками. Далеко внизу шуміли на набережній забігайлівки, де гульбанили моряки, на воді хиталися кораблі, а щогли нагадували дороговкази в небо. Темна вода поблискувала, мов траурні сукні маестри. Канре ніколи не любила море — надто велике, надто незвідане, воно забирало людей і часто не повертало.

Але сьогодні все було по-іншому. Тому Канре бачила на чорній воді переливи місячного проміння й мереживо піни, бачила, як куриться кволий димок з коминів вулицею нижче, чула, як десь сиплеться сміх… Сіруваті хмари то набігали на місяць, то рвалися від нього геть, вивільняючи срібняк світила. І зірки сьогодні здавалися ближчими, наче темна вода притягувала їх, як дзеркало, тому вони прихилялися з небесних сфер до землі.

— Я ніколи не бачив це місце вночі, — шепнув Жаррак. — У дитинстві, коли приїздив із Вінну, приходив сюди з батьком. Він любив дивитися на море. Любив дивитися на всіх зверху вниз. У день, коли я не зміг виконати складне заклинання, ми теж прийшли сюди. На морі здійнялася буря. Тонув корабель, неподалік від берега — я звідси бачив навіть людей на його палубі. Батько сказав мені: «Вгамуй бурю». А море нагадувало казан на вогні, в котрому щось клекоче, пориваючись вибратися на волю…

— Хіба можна підкорити таке страхіття? — спитала Канре й закинула голову назад, потилицею впираючись у плече Жаррака.

— Дуже складно, але можна. Коли мій батько щось наказує — це має бути зроблено. Байдуже, яка ціна.

— Як тобі вдалося?..

— А я ж не сказав, що вдалося, — відповів чаротворець із гірчинкою в голосі. Його руки мовби задерев’яніли. — Я тоді ще й дуже боявся води.

— Ти — боявся?

Канре спершу не повірила, але щось у погляді Жаррака впевнювало в правдивості цих слів.

— Я ледь не потонув, — шепнув він після секундної паузи. — Коли мені було років сім — провалився в ополонку. Шубовсть — і нема Преста. Єдине, що знав: гілка вирятує мене. Здавалося, вона миготить над головою, поки темрява заковтує. А то сонце на льоду миготіло… Потім виявилося — за мною пірнув хлопчина, син кухарки, з яким ми борюкалися на льоду. Негідний нижчий, як твердили батьки. Негідний нижчий потонув. Я — ні… Певна річ, коли за рік чи два я стояв тут із батьком, то не зміг угамувати бурю. Не вистачало ні сил, ні знань. Не було потрібних порошків навіть. Корабель потонув.

— Чому твій батько не втрутився? Він же могутній…

— Це не його робота. Мовляв, королівські чаротворці не повинні розтрачувати силу намарне. Тож батько сказав, що це моя провина — смерть усіх тих людей, які метушилися на палубі, коли хвилі захльоскували їх. Провина моєї слабкості. А потім він покарав мене. За те, що я не врятував їх. І — за те, що перейнявся ними. Бо вони нижчі. Не варті порятунку.

— Ти був дитиною. — Канре поклала обидві долоні поверх Жарракових. — Не можна звинувачувати дитину в слабкості чи нерозумінні того, як працюють закони цього світу.

— У нашому світі — можна. Утім, я розповідаю це, щоб попередити. Тобі ще доведеться зустрітися з моїм батьком. Коли це станеться, не переч жодному слову.

— Я слуга, Жарраку. Не перечити — найкраще, що вмію.

— Добре. Я, зі свого боку, тепер зможу вгамувати бурю, — відповів чаротворець.

І Канре здалося, що його погляд шукає на чорній воді сліди того давнього дня. Виглядає корабель у хвилях, нашорошені шпичаки щогл і ганчір’я вітрил. Шукає, щоби врятувати.

Коли дівчина повернулася до маєтку, стояла глуха ніч і всі спали. Тож вона прослизнула до своєї кімнати, кинула плащ на крісло, зняла туфлі і залізла під ковдру просто в сукні, щоб випадково не розбудити Жюссі своєю метушнею.

Прокинулася Канре від