Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

Ти знайшов її! Дивовижний чоловік. Може, допомогло те, що цього року я вирішила не влаштовувати полювання на скарби, змушуючи тебе марширувати по моїх особистих спогадах.

Я взяла приклад з твого улюбленого Марка Твена: «На що заслуговує людина, яка вигадала святкування ювілеїв? Звичайне вбивство буде занадто легким покаранням».

Я нарешті зрозуміла все, що ти повторював упродовж усіх цих років: це полювання на скарби має бути святом, а не тестом на те, чи ти пам'ятаєш кожне моє слово і кожен учинок за рік. Ти, мабуть, гадаєш, що доросла жінка може збагнути таке й сама, але... вочевидь, для цього потрібен чоловік. Щоб указати на те, чого ми самі не помічаємо, навіть якщо на це піде п'ять років.

Тож я хочу затриматися на мить на землі дитинства Марка Твена і подякувати за твою кмітливість. Ти насправді найдотепніша і найвеселіша людина в моєму житті. У мене чудова сенсорна пам'ять: я не забула всі ті рази, коли ти нахилявся до мого вуха, і, пишучи це, я це відчуваю, як твій подих лоскоче мені вушко, а ти шепочеш щось лише для мене, просто щоб мене розвеселити. Тепер я розумію, як це шляхетно, коли чоловік намагається розсмішити дружину. І ти завжди обирав найкращі моменти. А пам'ятаєш, як Інслі та її танцююче мавпеня в особі чоловіка змусили нас прийти, щоб оцінити їх малюка? Ми зробили обов'язковий візит до їхнього дивного ідеального будинку, переповненого квітами й кексами. Залишилися на другий сніданок і оглядини. Господарі були такі самовпевнені та зверхні через відсутність у нас дітей, а тим часом там сидів цей огидний малий, слинявий, весь у вареній моркві й, можливо, лайні. Він був голий, якщо не рахувати нагрудничка з оборками й пари в'язаних пінеток. Тож поки я сьорбала апельсиновий сік, ти нахилився до мене і прошепотів: «Ось що я вдягну пізніше». Я реально виплюнула сік, щоб не вдавитися. Це був один з тих моментів, коли ти мене врятував, розвеселивши коли треба. Але у нас є лише одна оливка. Тож скажу це ще раз: ти ДОТЕПНИЙ. А тепер поцілуй мене!

Я відчув, як моя душа скулилася. Емі використовувала полювання на скарби, щоб знову нас об'єднати. А вже було запізно. Вигадуючи ці підказки, вона навіть не уявляла, що в мене на думці. Чому, Емі, ти не могла зробити цього раніше?

Ми завжди все робили невчасно.

Я розгорнув наступну підказку, прочитав її, запхав у кишеню, а потім повернувся додому. Я знав, куди слід їхати, але ще не був до цього готовий. Не міг витримати ще один комплімент, ще одне добре слово від дружини, ще одну оливкову гілку миру. Мої почуття до неї занадто швидко змінювалися з лихих на ніжні.

Я повернувся до Го, посидів кілька годин у неї вдома, насолоджуючись кавою і перебираючи канали в телевізорі, стривожений і роздратований, просто вбивав час до того, як об одинадцятій по мене заїдуть.

Моя близнючка прийшла додому десь після сьомої години, якась пошарпана після зміни, проведеної на самоті. Її позирк на телевізор підказав мені, що його варто вимкнути.

— Чим сьогодні займався? — запитала вона, запаливши цигарку та всівшись за мамин старий ломберний столик.

— Організовував роботу волонтерського центру... а об одинадцятій ми поїдемо оглядати торгівельний центр,— озвався я. Не хотілося розповідати їй про підказку Емі. Я й так почувався винуватим.

Го дістала карти й розклала солітер, їхнє постійне ляскання по столу звучало як докір. Я почав міряти кімнату кроками. Сестра мене ігнорувала.

— Я дивився телевізор, щоб просто розвіятися.

— Я знаю, правда.

Вона перегорнула валета.

— Має бути якась робота і для мене,— сказав я, намотуючи кола у вітальні.

— Ну, ти за кілька годин оглядатимеш торгівельний центр,— нагадала Го, але далі не підбадьорювала. Вона перегорнула ще три карти.

— Судячи з твого тону, це просто марнування часу.

— О! Ні. Агов, усе варто перевіряти. Отого серійного вбивцю — Сина Сема — зловили завдяки штрафу за парковку, хіба ні?

Го була вже третьою людиною, яка про це згадала; мабуть, то така мантра, коли справа перетворюється на «висяк». Я сів навпроти неї.

— Я був недостатньо засмучений через Емі,— визнав я.— Я це знаю.

— Може, й так,— вона врешті на мене глянула.— Ти якийсь дивний.

— Гадаю, що замість панікувати я злився на неї. Бо останнім часом наші стосунки були жахливі. Я почуваюся, наче це якось неправильно — занадто хвилюватися, наче не маю на це права. Якось так.

— Ти був дивний, не брехатиму,— підтвердила Го.— Але це дивна ситуація.

Вона загасила цигарку.

— Байдуже, який ти зі мною. Лише будь обережний з усіма іншими, гаразд? Люди швидкі на присуд.

Вона продовжила розкладати свій солітер, але хотілося повернути її увагу до себе. Я повів розмову далі.

— Мені, мабуть, варто найближчим часом навідати батька,— мовив я.— Не знаю, чи варто розповідати йому про Емі.

— Ні,— сказала вона.— Не варто. Він ставився до Емі ще дивніше, ніж ти.

— Мені завжди здавалося, що, може, вона нагадує йому колишню дівчину, ну, ту, яка втекла. Потому як він...— я показав жестом «з'їхав» на позначення його Альцгеймера,— він став грубий і жахливий, але...

— Так, але водночас він наче хотів ще справити на неї враження,— підхопила сестра.— Такий собі дибілуватий дванадцятирічний хлопчисько у тілі шістдесятирічного козла.

— А хіба жінки не вважають усіх чоловіків дванадцятирічними хлопчиськами в серці?

— Це якщо серце для такого годиться.

Було вісім хвилин по одинадцятій вечора, Ренд чекав на нас під автоматичними дверима готелю, мружачи очі в темряву, щоб нас роздивитися. Гіллсеми були на своєму пікапі; ми зі Стаксом сиділи в кузові. Ренд підбіг до нас у своїх оливкових шортах для гольфу й футболці з емблемою коледжу Мідлбері. Він заскочив назад, навдивовижу легко вмостився на ковпаку для колеса і познайомився з усіма, наче був ведучим власного мобільного ток-шоу.

— Ренде, мені дуже прикро через Емі,— загорлав Стакс, а тим часом ми вилетіли з парковки з недоречно високою швидкістю і погнали трасою.— Вона така мила. Одного разу побачила мене за фарбуванням будинку, пітного як свиня, тож поїхала в маркет, придбала величезну пляшку шипучки та принесла аж на драбину.

Це була брехня. Емі настільки мало хвилював Стакс чи його комфорт, що вона б навіть не помочилася йому в кухлик.

—