Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

вільного часу. Машину мені погодилися повернути назад, її, мабуть, оглянули, пропилососили і зняли з неї відбитки. Тож я попросив, щоб до поліцейського відділку мене підкинула одна літня волонтерка, така метушлива бабуся, яка, здається, трохи нервувалася, сидячи в авті наодинці зі мною.

— Я лише підвезу пана Данна до поліцейського відділку, але повернуся максимум за півгодини,— повідомила вона одній зі своїх подруг.— Максимум за півгодини.

Гілпін не забрав друге повідомлення Емі як доказ: мабуть, його занадто захопила жіноча білизна. Я заліз у своє авто, відчинив дверцята, сів, чекаючи, поки тепло з вулиці заповнить салон, і перечитав другу підказку своєї дружини:

Уяви мене: я божеволію від тебе, як у романі,

Моє майбуття з тобою ні крапельки не туманне,

Ти привіз мене сюди, щоб розповісти свій сюжет:

Хлопчачі пригоди, пошарпані джинси й кашкет,

До біса всіх інших, усі вони забулися й загубилися.

Поцілуймося крадькома... вдаймо, наче ми щойно стрілися.

Мова йшла про Ганнібал у штаті Міссурі — дитячу домівку Марка Твена, де я працював улітку під час шкільних років, де я розгулював містом одягнений, як Гек Фіни, у старому солом'яному брилі та штучно зістарених джинсах і лукаво посміхався, заохочуючи людей відвідати крамничку морозива. Такий сюжет класно переповідати за обідом, ну, принаймні у Нью-Йорку, бо ніхто інший не міг таке переплюнути. Ніхто не міг сказати: «О так, я теж таке робив».

Згадка про кашкет була нашим з Емі невеличким жартом. Коли я вперше розповів Емі про свою роботу в ролі Гека Фінна, ми саме вечеряли в ресторані, розпивали вже другу пляшку вина, й Емі була чарівно п'яненька. Після вживання алкоголю у неї червоніли щоки та з'являлася величезна посмішка. Емі почала нахилятися над столом, наче я був магнітом. Вона все питала, чи залишилася та штука, чи вдягну я той кашкет для неї, а коли я запитав, чому, в ім'я всього святого, Емі думає, що Гекльбері Фіни міг носити кашкет, моя дружина голосно ковтнула і сказала: «Ой, я мала на увазі солом'яного бриля!» Наче це були два абсолютно взаємозамінні слова. Після цього, дивлячись теніс, ми завжди хвалили солом'яні спортивні брилі гравців.

Ганнібал був дивним вибором для Емі, однак не пам'ятаю, щоб нам там було особливо добре чи погано — ми просто відпочивали. Пам'ятаю, як ми вешталися там десь рік тому, тицяючи на речі, читаючи афіші та примовляючи: «Це цікаво»,— і погоджуючись: «Правда». Після цього я їздив туди сам (мою ностальгію так просто не придушиш), і тоді день видався чудовий, я широко всміхався і радів світу. З Емі все було тихо й механічно. Трохи ніяково. Пам'ятаю, як одного разу почав розповідати безглузду історію про дитячу екскурсію до Ганнібала і зрозумів, що її очі геть порожні. Усередині я так розізлився, що аж десять хвилин витратив, щоб лише заспокоїтися, бо в цей період нашого шлюбу я так звик злитися, аж це навіть приносило щось на кшталт задоволення. Наче обгризати кутикули: знаєш, що маєш зупинитися, що це не настільки добре, як здається, але все одно не можеш припинити. Та Емі, звісно ж, нічого цього не побачила на моєму обличчі. Ми просто продовжили прогулюватися і читати афіші, тицяючи на них.

Це був жахливий знак: нам настільки бракувало добрих спогадів після переїзду, що дружина була змушена обрати Ганнібал для свого полювання на скарби.

Я дістався до Ганнібала за двадцять хвилин, проїхав повз будівлю суду в стилі Золоченого століття, де тепер у підвалі продавали курячі крильця. Далі проминув кілька зачинених підприємств — зруйнованих комунальних банків і вимерлих кінотеатрів — і нарешті доїхав до річки. Я припаркувався на стоянці якраз біля Міссісіпі, навпроти річкового судна «Марк Твен». Парковка була безкоштовна. (Мене завжди приголомшувала новизна щедрості безкоштовної парковки). З ліхтарних стовпів байдуже звисали банери з сивочолим чоловіком — вони поскручувалися від спеки. Це був пустельно-спекотний день, але навіть попри це Ганнібал здавався тривожно тихим. Я прогулявся біля кількох блоків сувенірних крамниць: ковдри, предмети антикваріату й іриски,— і побачив ще більше оголошень про продаж. Будинок Беккі Тетчер зачинили на ремонт, який мали оплатити ще не зібраними грошима. За десять баксів можна було намалювати своє ім'я на білющому паркані Тома Соєра, але там було не надто людно.

Я сів на порозі замкненої крамниці. Раптом мені спало на думку, що я підвів Емі до кінця світу. Ми стали свідками закінчення певного стилю життя. Цю фразу я вживав лише щодо племен у Новій Гвінеї та аппалацьких склодувів. Рецесія знищила торгівельний центр. Комп'ютери знищили підприємство «Блакитний зошит». Карфаген фактично збанкрутував, його брат Ганнібал втрачав позиції перед яскравішими, бучнішими, казковішими туристичними принадами. Мою любу річку Міссісіпі нищили коропи, намагаючись проникнути до озера Мічиган. «Неймовірна Емі» занепала. Це був кінець моєї кар'єри, кінець кар'єри Емі, кінець мого батька і матері. Кінець нашого шлюбу. Кінець Емі.

З річки долинув примарний хрип пароплавної труби. Моя сорочка була вже на спині мокра від поту. Я змусив себе підвестися. Змусив себе придбати білет на екскурсію. Я пройшов наш з Емі маршрут, а в уяві дружина йшла поруч. Того дня теж було спекотно. «ТИ НЕЙМОВІРНИЙ». У моїй уяві вона гуляла біля мене і цього разу посміхалася. У животі в мене млоїло.

Я подумки пройшов з дружиною головною туристичною вулицею. Сивочола парочка зупинилася біля будинку Гекльбері Фінна, але всередину заходити вони не забажали. В кінці кварталу з «форда-фокуса» вийшов чолов'яга, одягнений, наче Твен — біле волосся, білий костюм. Він потягнувся, огледів порожню вулицю і завернув до піцерії. А от і наша кінцева точка біля оббитої вагонкою будівлі суду, де засідав батько Семюеля Клеменса, майбутнього Марка Твена. Спереду висіла табличка: «Дж. М. Клеменс, мировий суддя».

«Поцілуймося крадькома... вдаймо, наче ми щойно стрілися».

Емі, завдяки тобі все це легко та просто. Наче ти справді хотіла, щоб я їх знайшов і пишався собою. Так тримати — і я поб'ю свій рекорд.

Усередині нікого не було. Я став навколішки на запиленій підлозі й зазирнув під першу лаву. Якщо Емі залишала підказку в громадському місці, то завжди приклеювала її до внутрішнього боку речей, між оббивкою і пилом, і вона завжди обстоювала цей вибір тим, що нікому не до вподоби зазирати під низ. Під першою лавою нічого не виявилося, але під наступною звисав папірчик. Я підповз ближче й зірвав блакитний конверт Емі; на краю стирчав шматочок скотчу.

Вітаю,