Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

Це схоже на неї,— сказав Ренд, і мене пройняло недоречне, непорядне роздратування. Може, це був мій внутрішній журналіст, але факти є факти, і люди не повинні перетворювати Емі на обожнювану всіма найкращу подружку лише тому, що це емоційно доцільно.

— Мідлбері, га? — провадив Стакс, указуючи на Рейдову футболку.— У вас там збіса крута команда з регбі.

— Так і є,— знову посміхнувся Ренд, і вони зі Стаксом розпочали несподіване обговорення університетського регбі, перекрикуючи шум авто, вітер, ніч.

Тривало все це аж до торгівельного центру.

Джо Гіллсем припаркував свій пікап на розі універсаму «Мервінз» — велетенського наріжного каменю. Ми всі вистрибнули, розім'яли ноги, струсили сонливість. Ніч була задушлива й засріблена місяцем. Я помітив, що Стакс одягнув футболку — можливо, з іронією, а радше ні — з написом «Заощаджуйте газ, пердіть у банку».

— Отож, це місце й те, чим ми займемося, це збіса небезпечно. Просто не хочу брехати,— почав Майкі Гіллсем. Він поширшав за ці роки, став як його брат; вони тепер не лише груди собі накачали, але й усе інше. На двох вони мали п'ятсот фунтів ваги.

— Ми з Майкі якось сюди вже навідувалися — просто щоб... ну, не знаю... щоб побачити все на власні очі, й нам добряче всипали,— розповів Джо.— Тож сьогодні так просто не ризикуємо.

Він заліз у салон по довгу полотняну сумку і розстебнув її, щоб показати з півдесятка бейсбольних биток. Далі з серйозним обличчям почав їх роздавати. Дійшовши до Ренда, він завагався.

— Е-е-е... візьмете одну?

— О дідько, так, візьму,— загорівся Ренд, і всі кивнули та схвально посміхнулися, наче в теплому дружньому колі: молодець, старий.

— Ходімо,— мовив Майкі й повів нас попід стіною.— Біля «Спенсерза» будуть двері зі збитим замком.

Саме тоді ми проминули темні вікна взуттєвої крамниці, де моя мама працювала більшу частину мого життя. Я й досі пам'ятаю, яка вона була схвильована, коли вирішила подати заяву на роботу в найбільш неймовірному місці — в торгівельному центрі! Це було одного суботнього ранку, коли вона зібралася на ярмарок роботодавців у своєму яскраво-персиковому костюмі. Сорокарічна жінка в пошуках першої своєї роботи, яка повернулася додому з рум'янцем і посмішкою: «Ви навіть не уявляєте, який людний той центр, так багато різних крамниць!» І ніхто не знав, у якій вона зможе працювати. Мама подала заяви у дев'ять одразу! Крамниці одягу, і музики, і навіть дизайнерського попкорну. Коли вона за тиждень оголосила, що офіційно стала продавцем взуття, то діти були не в захваті.

«Тобі ж доведеться торкатися купи смердючих ніг»,— поскаржилася Го.

«Я познайомлюся з купою цікавих людей»,— виправила наша мама.

Я зазирнув у похмуре вікно. Приміщення було повністю порожнє, якщо не рахувати приладу для вимірювання розміру взуття, що безцільно валявся під стіною.

— Моя мама колись працювала тут,— розповів Ренду я, притримавши його біля себе.

— Що це було за місце?

— Тут було гарно, до неї добре ставилися.

— Я маю на увазі, що тут робили?

— А, взуття. Тут продавали взуття.

— Оце правильно! Взуття. Мені таке до вподоби. Те, що справді потрібне людям. А наприкінці дня ти знаєш, що зробив: продав взуття п'ятьом людям. Не те що письменництво, так?

— Данне, гайда!

Стакс зіперся на відчинені двері; інші вже зайшли всередину.

Коли ми увійшли, я сподівався занюхати запах торгівельного центру — порожнечу з контрольованою температурою. Натомість відчув запах старої трави та бруду — дух вулиці в приміщенні, де йому було не місце. Тут було задушливо, майже до нестями, наче тебе запхали в матрац. Троє з нас несли величезні похідні ліхтарі, їхнє світло вихоплювало приголомшливі образи. Це було передмістя після падіння комети, після нашестя зомбі, після винищення людства. На колись білій долівці скаженими колами відбилися сліди від коліщаток візків. Біля входу до жіночої вбиральні єнот гриз собачий корм, його очі виблискували, наче монетки.

Торгівельний центр був тихий; голос Майкі відлунював, наші кроки відлунювали, п'яний смішок Стакса теж відлунював. Ми точно не зможемо напасти неочікувано, якщо, звісно, саме напад у нас у планах.

Досягши центрального проходу, ми наче потрапили у повітряну кулю: чотири поверхи заввишки, а позаду перехрещуються ескалатори й ліфти. Ми всі зібралися біля висохлого фонтану й чекали, щоб хтось узяв на себе керівництво.

— Отож, хлопці,— непевно мовив Ренд,— який план? Ви всі знаєте це місце, а я — ні. Нам необхідно вирішити, як почати систематично...

Позаду почувся гучний металевий скрегіт. Почала підійматися решітка системи безпеки.

— Овва, он там один! — заволав Стакс. Він спрямував свій ліхтарик на чоловіка у розхристаному дощовику — той на повній швидкості вишмигнув з крамниці «Клер».

— Зупиніть його! — загорлав Джо і погнав за ним, гупаючи своїми тенісками по керамічній плитці.

Майкі мчав одразу ж за братом, не зводячи ліхтарика з незнайомця. Двоє братів лементували: «Та почекай ти, агов, чоловіче, ми тільки хочемо спитати». Чолов'яга навіть не озирнувся. «Я сказав — стій, сволото»! Бігун лишався мовчазним посеред того крику, тільки збільшив швидкість і рвонув коридором, Уявляючись і зникаючи у світлі ліхтарика, його дощовик маяв позаду, наче мантія. Потім спритник увімкнув акробата: перестрибнув через сміттєві баки, побалансував на краєчку фонтану і нарешті ковзнув під металеві ворота крамниці «Геп» та зник.

— Козляра!

Гіллсеми побуряковіли, наче перед інфарктом: навіть шия і пальці почервоніли. Вони по черзі силкувалися підняти решітку.

Я спробував їм допомогти, але метал не піднімався більш ніж на півфута. Я ліг на підлогу та спробував пропхнутися під воротами: п'яти, литки, а далі застряг.

— Ні, далі не йде,— хекнув я.— Чорт!

Я зіп'явся на ноги й посвітив ліхтариком у крамницю. Кімната була порожня, виднілася тільки купа вішалок посередині, наче хтось збирався їх підпалити.

— Усі крамниці на задах з'єднуються коридором, щоб можна було винести сміття та сходити в туалет,— сказав я.— Він, напевне, вже на тому боці будівлі.

— Ну, то ходімо на той кінець приміщення,— запропонував Ренд.

— Виходьте, засранці! — надривав горлянку Джо, він захилив голову і зажмурився. Його голос лунав по всій будівлі. Ми гуртом посунули далі, тягнучи битки, але тільки Гіллсеми використовували свої, щоб молотити ними по решітках і дверях, наче вони на військовому патрулюванні у надзвичайно небезпечній зоні бойових дій.

— Краще ви виходьте до нас, ніж ми прийдемо до вас! — гукав Майкі.— Ой, привіт!

Біля входу до зоокрамниці